Микола Вінграновський - біографія, творчий шлях

Микола Вінграновський – біографія письменника, режисера, творчий шлях, твори, особливості лірики.

Микола Вінграновський – біографія, творчий шлях

Микола Степанович Вінграновський – український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет.

Роки життя: 1936 – 2004, поет прожив 67 років.

Дитинство

Народився 7 листопада 1936 в м. Первомайську Миколаївської області в районі «Птахокомбінат». Будинок, що зберігся і нині, розташований в мальовничому місці, на березі водойми «Ломка». Потім сім’я переїхала в район «Богополя». Там саме, в школі № 17 він здобув середню освіту. Однокласники з особливим теплом згадують про цю людину. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам’ятав лише степ: «Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні Довженка. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.

Навчання, стихія кіно

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви великою знаменитістю, про що він сам розповідає в есе «Хто і що для мене незалежність України», і в повісті «Пересадка». Проте розбурхана «хрущовською відлигою» столиця геть неприхильно зустріла вже сформованого і режисера, і літератора, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Написаний ним сценарій «Світ без війни» (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: «Дочка Стратіона» (1964, 2-й режисер у співавторстві), «Ескадра повертає на захід» (1966, у співавторстві), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавторстві з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941—1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Проби пера, перша збірка «Атомні прелюди»

Микола Вінграновський дебютував як поет добіркою з двох віршів («Дитинство» і «Батькова пілотка») у журналі «Дніпро» (ч. 2, 1957). Трохи пізніше з’явилися публікації у «Жовтні» (нині «Дзвін») (ч. 8, 1958), «Вітчизні» (ч. 5, 1960) і «Прапорі» (нині «Березіль») (ч. 8, 1960). Публікація в «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої» містила дванадцять поезій. Перша книга поезій «Атомні прелюди» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка і «Соняшник» Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю — масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; високим моральним тонусом і самостійністю громадянської позиції, тією гідністю і суверенністю, з якими говорилося про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна — ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой.

Наступна поетична збірка Миколи Вінграновського вийшла через п’ять років. Звалася вона “Сто поезій”, але насправді в ній їх було… дев’яносто дев’ять. Це сталося внаслідок різних цензурних втручань і “перетрясок”, і така невідповідність виглядала символічно, бо вказувала на ті труднощі, які поетові доводилося долати на шляху до читача. На той час уже відбулися не лише ідеологічні погроми, жертвами яких стали поети-шестидесятники та інші молоді митці, а й політичні арешти національно активної молоді. На зміну хрущовській відносній “відлизі” приходило те, що пізніше дістало назву брежнєвського “застою”, хоч фактично було не застоєм, а реакцією. Суспільна атмосфера стала вкрай несприятливою для вільної творчості, для реалізації таланту в будь-якій сфері мистецтва і культури. Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом. Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно змінювався і характер його поезії.

Виразним свідченням дальшого творчого розвитку Вінграновського стала збірка “На срібнім березі” (1978). Поетів голос став начебто тихішим, але відбулося внутрішнє ускладнення й збагачення його лірики, підищилася прихована, в собі зосереджена інтенсивність душевного життя.

А 1984 року вийшла просто дивовижна невеличка книжечка — “Губами теплими і оком золотим”. В ній органічно переплелися і картини природи, і спогади дитинства, й інтимна лірика, і предметна реальність світу, і химерія, і казка, і добра витівка, і гумор, і затамована жура: найбуденніші будні людини і природи постають як світова містерія…

Потім були ще поетичні збірки, була велика книжка “Вибраного” (1986), в якій, до речі, була представлена і проза (до неї ми ще повернемось).

Остання ж збірка — “Цю жінку я люблю” (1990) — містить, крім інтимної лірики, ще й раніше не публіковані вірші з 60—70-х років та нові поезії, в яких Вінграновський немовби вертається до свого громадянського пафосу періоду “шестидесятництва”, але вже в іншій якості — із складнішим, драматичнішим розгортанням думки й переживання…

Смерь поета

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби. Похований у Києві на Байковому кладовищі, (ділянка № 49а)

Лірика Вінграновського

Поезія Миколи Вінграновського вся напружено й тремко зосереджена на питаннях — і вічних, і нашої доби. Але його поезія переступає через декларативне і понятійне з’ясування цих питань буття особистості, нації, людства — і оперує глибинними емоційними планами, образами уяви, драматичними картинами душевних переживань.

Його поезія — це стихія, що в ній цілковито відсутня якась навмисна спрямованість, передбаченість. Постійне переливання настроїв, станів, натхненна гра уяви. Ніколи не вгадати, про що він говоритиме за мить.

Але в цій непідлеглій стихії його поезії є ядро, навколо якого розгортається увесь вміст душевного життя і до якого все так чи інакше знову й знову повертається, це — народ, нація, Україна. Україна в усій складності її історичної долі. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для нього — в усьому житті.

Одна з підстав душевної структури Вінграновського — його глибока, органічна народність і національність.

Чарівником слова є і Микола Вінграновський. Українське слово постає в ньому шляхетним і вишуканим, летким і перевтільним, гнучким і улягливим, всією своєю природою спочутливим до найтонших нюансів думки й чуття.

Поетична фраза в нього вищою мірою “елегантна”, пружна, й необтяжена, і водночас раз у раз афористична. Вражають уже не просто лексичні, морфологічні, синтаксичні дива української мови, а її безмежна “слухняність” поетовому голосові, “покірність” кожному відтінкові думки й почуття, найніжнішому леготові душі.