М. Вінграновський “Сіроманець” – фільм по повісті (дивитись онлайн), стислий виклад, аудіо-версія (скорочений варіант).
М. Вінграновський “Сіроманець” – фільм (дивитись онлайн), стислий переказ, аудіо-версія(скорочено)
“Сіроманець” – стислий переказ (1) – 1232 слів, приблизний час прочитання 10 хвилин
Сіроманець був найстарішим вовком у світі. Молоді вовки хотіли попасти до нього на навчання, він снився вовчицям. На старість Сіроманець втратив зір, а зграя, якою він верховодив, була перебита. Проте у вовка досі залишався хороший слух та нюх, він тонко відчував природу.
Надворі була осінь. Сіроманець зачув, що до лісу на старому коні наближається Василь Чепіжний. Цей мисливець мав на меті вбити вовка, оскільки той часто нападав на худобу. Сіроманця часто проклинали пастухи і конюхи.
Василь Чепіжний в’їхав у ліс, його кінь ліг на землю. Мисливець дожидався Сіроманця і задрімав. Аж раптом вовк, який весь цей час спостерігав за чоловіком, вискочив з-за кущів і вибив зброю з його рук. Потім Сіроманець загнав Василя Чепіжного в холодне лісове озеро по шию і залишив там стояти. Він не хотів вбивати мисливця, бо не був голодний, але протримав його у крижаній воді до ранку.
Василь Чепіжний був ворогом Сіроманця, оскільки він з іншими мисливцями перебив вовчу зграю.
Коли чоловік повернувся в село, він ще більше бажав помститись Сіроманцеві. На допомогу йому прилетів вертоліт, Василь розказав іншим мисливцям події ночі.
Хлопчик Сашко любить Сіроманця і хоче, аби батьки забрали вовка жити до себе. Його тато — голова колгоспу. Хлопчик просить маму поговорити з батьком, аби він вплинув на мисливців, щоб ті не полювали на Сіроманця. Однак тато вважає, що вовка й так не зловлять: саме через свою мудрість і хитрість вовк так довго живе.
Сашко ходив до школи не по дорозі, як всі, а стежкою біля лісу. Того ранку він сховав портфеля під листям і не пішов на уроки. Цілий день хлопчик провів у лісі, думав про Сіроманця, а коли вже збирався йти додому, несподівано наткнувся на нього. Сашко пригостив вовка пиріжками, а той допоміг знайти школяру портфель. Хлопчик обіцяв повернутись до Сіроманця.
Василь Чепіжний був розлючений на свого собаку Геракла, оскільки той не допоміг у пошуках вовка. Мисливець їде до Києва на мотоциклі, щоб знайти там іншого пса. На базарі він довго шукає потрібну породу, але не знаходить, проте знайомиться з бабцею, яка обіцяє продає йому вовкодавиху. Вона така велика, що Василь везе її додому в колясці від мотоцикла, а люди навколо ззираються на неї. Скоро вовкодавиха має вивести цуценят. Василь покладає на неї великі надії.
Сашко допомагає Сіроманцеві шукати укриття, в якому його не знайде Чепіжний. Вони знаходять нору на глинищах, до яких роками не навідуються люди.
Василь Чепіжний просить Сашкового тата дозволу на те, аби викопати вовчу яму у чагарях. Він впевнений, що саме там переховується Сіроманець. Згодом Василь з іншими мисливцями, Шевчуком і Побігайлом, її таки викопують.
Сашко багато часу проводить із Сіроманцем, який проводжає і зустрічає його на дорозі до школи. Одного дня хлопчик виявляє, що вовк — сліпий. Наближається зима.
Наступного дня Сіроманець не виходить назустріч Сашку. Вночі хлопчик прокидається від собачого лементу: Василь Чепіжний привозить зв’язаного вовка у село. Залишає його в кузні.
Сашко, прихопивши садовий ніж, іде рятувати Сіроманця. Він пробирається до кузні через дах, розрізає мотузки, якими зв’язаний вовк, і наказує йому тікати, як тільки зранку двері відчиняться.
Вранці прилетів вертоліт з мисливцями, на мотоциклі приїхали журналісти. Все село прийшло подивитись на Сіроманця. Проте коли двері кузні відчинили, Чепіжний виявив, що вовк не зв’язаний. Сіроманець повільно вийшов з кузні, перестрибнув через Василя, який від страху впав на землю, і пішов до лісу. Все це журналісти зняли на фотоапарат. Згодом мисливці кинулись за Сіроманцем.
У школі Сашка розпитують про вовка. Додому хлопчик повертається з однокласницею Галею Грушецькою.
Тим часом Сіроманець тікає, добігаючи аж до лиману.
Приходить газета, у якій надруковано фотографію, де Чепіжного перестрибує вовк. Це великий сором для мисливця. Він підозрює, що Сіроманцеві допомогли втекти.
Вовк знайшов сховок на полігоні. Він швидко вивчив розклад навчань і під час них міг переховуватись деінде. Але одного разу літаків було особливо багато, навчання були саме в розпалі. Сіроманець не встиг сховатись, і його разом з воронкою підкинуло в небо. Після цього вовк втратив слух. Але з часом навчання закінчились і Сіроманець знову зміг прислухатись до навколишнього світу.
Почалась завірюха, повалили “могутні сліпі сніги”, а це означало, що Сіроманцеві важко було знайти їжу. Він годинами лежав, збираючись з силами. Іноді не міг встати на лапи, вовк страшенно мерз. Потім навіть не мав сил ступити й кроку — його котив вітер.
Зранку Сіроманця знайшли льотчики, які бігли на фіззарядку. Батько і син, Петро і Андрійко Лях, спершу подумали, що це мертва собака, але вчасно виявили, що вовк ще дихає. Вони принесли Сіроманця в гараж, де виходили його, відгодували і відігріли.
Вовк став хорошим другом для сім’ї і, зокрема, для дітей. Льотчики видовбали в замерзлій землі яму під лісосмугою, аби Сіроманцеві не докучав запах бензину в гаражі, де той спав.
Несподівано пропав Андрійко. Він пішов до лісосмуги з вовком і затемна не повернувся. Петро Лях та інші льотчики відразу кинулись на пошуки — запускали ракетниці, шукали Андрійка з Сіроманцем біля висілка.
Вовк відчайдушно боровся за життя хлопчика. Він тягнув його на собі, а коли сил майже не залишилось, викопав яму, поставив туди Андрійка, а сам ліг зверху, аби зігріти школяра. Потім Сіроманець почув постріли ракетниць. Він завив. Льотчики знайшли вовка і Андрійка.
Наступала весна. Сашко журився за Сіроманцем. Цуценята Василя Чепіжного, яких вивела вовкодавиха, виявилися такими ж бездарними, як і попередній собака мисливця — Геракл. До села присилають газету, у якій розповідається про подвиг Сіроманця, що врятував дитину від смерті. Сашко хвалиться вовком перед Чепіжним. Хлопчик признається, що це він допоміг Сіроманцеві втекти, але мисливець тільки сміється і не вірить йому. Тоді чоловік вирішує поїхати до льотчиків і пересвідчитись, що написане у газеті — правда. Чепіжний повертається додому наступного дня і привозить з собою кольору фотографію. Він кличе до себе Сашка і питає, чи там дійсно зображений Сіроманець. На фото — вовк, льотчики, Петро і Андрійко Лях. Сашко підтверджує, що це — той самий Сіроманець. Василь Чепіжний повідомляє, що вовк знову втік.
Через кілька місяців Сіроманець повертається до Сашка. Він зустрічає його на узліссі, коли хлопчик повертається зі школи. Сашко радіє, але несподівано з’являється Галя Грушецька. Вона лякається вовка, та хлопчик розповідає їй про доброту Сіроманця. Батько дівчинки — ветеринар, тому Сашко розпитує її, чи зможе тато допомогти вовку відновити зір. Тоді школярі вирішують, що варто йти в Одесу, в клініку Філатова.
Наступного ранку Сашко і Сіроманець вирушають у дорогу. Хлопчик лишає батькам записку, бере 50 карбованців і спеціально приготовлену і залишену Галею їжу. Вони кілька днів йдуть до міста, навіть ледь не потрапляють у грозу. Сашко змайстрував для Сіроманця намордник і ошийник, аби він виглядав, як звичайний собака.
В Одесі люди не розуміють, що поряд з хлопчиком — справжній вовк. Коли вони приходять до лікарні, Сашко прив’язує Сіроманця на вулиці, а сам йде шукати лікаря. Але вовка оточують собаки, які починають гавкати, зачувши хижака. Сіроманець розкидає їх в різні сторони, а потім перестрибує через стіну і тікає. Сашко вибігає з лікарні і плаче.
Сіроманець повертається в село. Він проходить повз будинок Побігайла, очікуючи, що той вибіжить із рушницею, але нічого не відбувається. Те ж саме і біля подвір’я Шевчука. Навіть коло обійстя Василя Чепіжного на вовка не кидаються зі зброєю — нікого немає вдома.
Сашко приїжджає у село одеським автобусом, довго шукає Сіроманця, але ніде його не знаходить.
Вовк був у степу.
А тоді “…ліг на спину, підняв лапи, і на його лапи западав дощ, за дощем — сніг, аж до тих пір, коли на кожній його лапі не звили собі гніздечка сорокопуди… З води сходило сіре сонце, на ньому скидалась риба, і Сашко обнімав Сіроманця за шию. “А ти думав, вовчику, як? Ти думав, що це нам уже і кінець з тобою?..”
Аудіо-версія (скорочено) – слухати онлайн
Повість “Сіроманець” – стислий виклад змісту (2)
Вночі прийшла осінь, вовк заспівав тихим старим голосом. Він лежав між грибами, очима у поле, і над ним по листочку опадав ліс. Звали його Сіроманцем, і він був найстарішим вовком у світі. Все своє сіроманче життя він водив зграю. Молоді вовки мріяли пройти у нього бойову вовчу стратегію і тактику. Він снився молодим вовчицям. Не один кінь впав від зубів Сіроманця. Його проклинали конюхи і пастухи. Коли ж нічого було їсти, вовк пересиджував день або й три на болоті чи в чагарях, а зграя сиділа позаду нього. Їй він казав, щоб спали.
Тепер, на старість, вовк осліп. Нюх водив його по світу. Вовкові снилися очі його постріляних вовченят і вовчиці.
За лісом при горі-долині миготіло село. Бід села їхав возом Василь Чепіжний. Згодом в’їхав конем у ліс. Сіроманець рушив за ними. Василь мав рушницю, ліг з нею у яму. Кінь теж ліг. Сіроманець заліг і собі позаду Чепіжного і його коня. Василь сварив старого і хворого коня, щоб не лягав, а своїм запахом приманював Сіроманця, бо Василь хотів застрелити вовка. Так вони і лежали: кінь, Чепіжний, а поза ними вовк.
Вовк звівся на лапи. Не встиг Чепіжний ойкнути, як вибита з його рук рушниця полетіла в кущі, і Сіроманець задихав над ним. Вовк загнав Чепіжного по шию в озеро і сам сів на березі. Чоловік кричав, що замерзає, що це він перебив Сіроманцеву зграю і вовченят, бо вовк з’їв його козу. Чепіжний вигрібся на берег і кинувся на вовка. Сіроманець збив його своїми старими грудьми у воду…
У село прилетів вертоліт. Сашко, тринадцятилітній син голови колгоспу, побіг подивитися. З вертольота вилізло шестеро дядьків з рушницями та патронташами, до них прийшов з обмотаною шиєю Василь Чепіжний. Він брехав, що прив’язав до сосни коня, щоб вбити вовка, якого описував здоровим, з величезними зубами, який обмацав кишені Чепіжного і відбрав хліб, а потім загнав у озеро. Мисливці говорили Чепіжному, щоб відпочив. Той признався, що зранку добряче випив. Прибігли з рушницями ще Шевчук з Побігайлом, всі пішли у контору. Сашко подумав, що тепер вже пропаде Сіроманець.
Сашко благав батька, що приїхав на обід, сходити у контору, бо ж нечесно: стільки людей на одного вовка. Сашкові було шкода вовка (його вовченят і зграю перебив Чепіжний і навіть отримав премію, за яку купив мотоцикл). Хлопець захищав Сіроманця, який з’їв у їхньому селі лише одну козу Чепіжного. Та батько нічого не зробив і відправив хлопця до школи.
До школи Сашко ходив далеченько, у райцентр. Всі ходили дорогою, а Сашко лісом. Сашко над лісом побачив вертоліт, а в ньому однооке обличчя Чепіжного. Вертоліт летів Сіроманцеві на погибель.
Того дня до школи Сашко не пішов, подався до яру, у якому нічого не росло, лиш будяки. Сашко приліг і думав про вовка, про Чепіжного, який вночі краде солому мотоциклом.
Коли повечоріло, Сашко став вертатися додому. Раптом відчув, що хтось дивиться йому в спину: за дубом стояв Сіроманець. Сашко задерев’янів. Сіроманець тим часом обнюхав його з ніг до голови, лизнув на куртці ґудзика і ліг на листя. Сашко потроху відторопів, прийшов до тями і сам сів навпочіпки біля Сіроманця.
Вовк потягнувся до нього мордою і ще раз лизнув Сашкове коліно. Хлопець наважився погладити вовка. Потім пригостив пиріжками з печінкою. Сіроманець провів Сашка до узлісся.
Вдома Чепіжний був злий на свого маленького собаку Геракла і поїхав у Київ купувати великого собаку. Одна бабця зрозуміла, що шукає Чепіжний і привела його у квартиру. Там був страшний дух від безлічі котів, але й була собака, велика, жовто-сіра, з могутніми лапами, грудьми, мордою. Це була Вовкодавиха, вагітна. Віз її Василь у колясці мотоцикла…
Сашко годину біг з Сіроманцем до глинищ. Колись там брали глину для будівництва, а зараз росли колючі кущі. Сашко говорив, що тут буде житло для вовка. Хлопець вибрав підходящу для Сіроманця нору, розчистив її трохи лопатою, нарвав пирію, настелив, ліг сам. Сіроманець заліз і собі. Сашко планував, що одинокий вовк згодом житиме у його домі, ніякий Чепіжний вовка не чіпатиме.
До Олександра Степановича (батька Сашка) прийшов Чепіжний просити дозволу викопати у лісі яму на вовка. Батько сказав, що краще би стріляли кабанів, які роблять шкоду у полі.
Побігайло, Чепіжний і Шевчук викопали яму у густих заростях терну. Робота була тяжка, уже пролітав сніг. Чоловіки поздряпували обличчя. Подерли одежу до кущів. Яму прикрили тоненьким пруттям, зверху притрусили сухою травою…
Для Сашка настали дні щастя і тривог. Сіроманець проводжав його лісом до школи, зустрічав його на узліссі. Одного дня Сашко відкрив, що Сіроманець сліпий: хлопець показав йому малюнки, але вовк дивився в одну точку, так само було, коли хлопець показував яблуко. Вовк ліг на землю і тихо заскімлив. Скоро мав впасти сніг, і сліди вовка буле видно.
На другий день Сіроманець Сашка не зустрів. Даремно Сашко і гукав його, і шукав слідів на снігу. Сашко побіг до глинищ. Там теж слідів не було.
А зранку Сашко почув собачий лемент. Мама сказала, що Чепіжний спіймав Сіроманця у яму. Біля контори на возі лежав зв’язаний Сіроманець. Шевчук і Побігайло зосереджено курили, кидаючи на Сіроманця значущі погляди. Чепіжний у конторі дзвонив, щоб приїхали журналісти. Сіроманця повезли до кузні. За хатою плакав Сашко.
Тієї ночі собаки подуріли: навіть Геракл завивав так, що йому темніло в очах. Чепіжний встав розігнати собак. Потім присів біля клітки Вовкодавихи і її дітей. Їх він планував використати для полювання на кабанів.
Вночі Сашко вийшов з хати, взяв садовий ніж, який тато забув його, коли восени підрізав пагілля. Снігом Сашко брів до кузні. На дверях висів великий замок. На причілку кузні ріс берест, який поклав на плоский дах кузні своє гілля. Сашко поліз на берест. Лізти не давали татові валянки, які хлопець скинув. Через дах Сашко добрався до Сіроманця. Вовк щемко задихав Сашкові в обличчя. Хлопець розрізав шнурки на горлі, на лапах і наказав вовкові тікати завтра, тільки-но відкриються двері. Сашко ще раз обійняв Сіроманця, той лизнув хлопцеві руки і щоку. Хлопець закрив дірку в даху.
Вдома, коли повертався, Сашко ненароком перекинув відро. Тато прокинувся і запитав, чи мете сніг. Вночі Сашкові знову снився вовк.
Вранці перед конторою сів вертоліт. З вертольота вийшло двоє чоловіків у білих халатах, з носилками. Чепіжний був урочистий. Приїхали журналісти з районного радіо і газети. Чепіжний брехав, що зловлений останній вовк у районі, який переїв сотні тисяч поголів’я, а в останні часи почав підкрадатися до посівів, толочив ячмені і пшеницю. Сторожиха баба Маня була вражена від такої брехні.
Чепіжний радів, що вовка заберуть в обласний зоопарк. І навіть обіцяв, що в день, коли спіймав вовка, і на восьме березня (день, коли з’їв його козу) привозитиме вовку м’яса.
До кузні вийшло старе і мале. Собаки сиділи поближче до своїх хат, наче щось відчували. Сашко, зиркаючи на кузню, ходив по подвір’ї, наче чогось шукав, заглянув у криницю, потрусив засніжену грушу, знайшов у кишені морквину, став її гризти.
Чепіжний ломом розбив замок, бо не відкривався. Відчинив двері. У кузню зайшли двоє людей з носилками для вовка і Чепіжний. А тоді вискочили назад. Люди не встигли до ладу гаразд нічого зрозуміти, як, рачкуючи, з кузні виповз сам Чепіжний. За ним поволеньки йшов вовк. Всі тікали. Вовк знехотя перескочив через Чепіжного і невеликими стрибками завернув поза кузню до лісу. Кореспондент поклацав фотоапаратом всю цю історію від початку до кінця і розреготався…
Чепіжний, Шевчук, Побігайло кинулись у вертоліт наздоганяти вовка. Коли Сашко йшов на лижах лісом у школу, вертоліт над ним знизився, бо Чепіжний подумав, що то вовк.
У школі вчителька сказала перед усім класом, щоб Сашко ходив дорогою, бо у лісі вовк. Сашко сказав, що не боїться іти лісом. Ще він запитав, де лікують сліпих людей. Вчителька сказала, що в Одесі, у знаменитій лікарні імені Філатова. Учні і вчителька не розуміли питань Сашка і засміялися.
Після уроків лісом додому з Сашком пішла Галя Грушецька: він на одній лижі, вона – на іншій. Йти було важко, бо йшов сніг. Раптом діти побачили шестеро людей з рушницями і клумками. Вони йшли на вовка.
Тим часом Сіроманець тікав у степ. Кілька разів він зупинявся, піднімав голову в небо і слухав, чи не летить вертоліт. Забіг аж до лиману. Лиман тієї зими не замерз. Вовк вирішив бігти в солоні степи, в солончаки, де хоч і немає лісів, але й мисливців не мусить бути. Сіроманець пішов на горб, де стояла скирта соломи. Біля неї вовк зловив підсвинка дикого кабана.
Чепіжний стояв у кузні і тримав розрізані мотузяччя і ремінь від вовка. Чоловік уважно оглядав кузню і нічого не розумів. Побачив Сашка і спитав, де його батько. Сашків тато і агроном Павло Миронюк саме роздивлялися фотографію в районній газеті, де Чепіжний лежав на снігу, а через нього перескакував вовк. Прийшов Чепіжний і теж побачив фото. Він лютував. А ще показав перерізані мотузки і сказав, що вовкові помогли втекти. Сашків тато і Миронюк пильно обдивились мотузки.
Сховався Сіроманець на полігоні, далеко в піщаних неродючих степах. Фанерні танки, старі віджилі машини стояли в цій мертвій зоні, – ні деревини, ні куща, сніги, та піски, та воронки від бомб.
За кілька днів Сіроманець вивчив графік тренувань і спокійно перечікував у воронці. Зате по ночах було тихо. Тільки з харчів були миші-полівки та й усе. Інколи який заєць забігав.
Одного разу, коли літаків прилетіло особливо багато і вовка разом з його воронкою підкинуло в небо, він оглух. З тієї миті прильоту літаків він не чув своїми запечатаними вухами. Згодом на полігоні настали канікули, літаки не з’являлися, і вовчі вуха наче відійшли. Він став навіть тихенько наспівувати собі під ніс і слухав хоч щось, принаймні свій голос. Та випали сильні сніги, важко було шукати їжу. Сіроманець охляв.
Коли підморозило, Сіроманець зрадів, але на лапи зіпнутися не міг. Він ліг на спину і покотився з горба покотом.
Над вовком злетілися ворони і почали каркати. Вовк прикинувся мертвим, таким чином поснідав, пообідав і повечеряв воронами.
Вночі вовка закотило в лісосмугу, він обійняв лапами якусь деревину, навіть учепився за неї зубами, але вітер відірвав його і від неї. Його котило на вогні невеликого висілка.
Знайшли його льотчики. Вранці капітан Петро Лях біг на зарядку і знайшов, як він думав, замерзлу собаку. Прибіг Андрійко Лях, став на коліна, придивився і прошепотів: “Тату, це вовк!”. Льотчики побігли, а Андрійко потягнув вовка до гаражів. Андрійкова мати боялася, щоб вовк не покусав сина. Андрійко заволік Сіроманця в гараж, підстелив під нього стару куфайку. Петро Лях розпалив плитку, його товариші-льотчики миттю збили в кутку гаража вовкові клітку з дверцятами, принесли м’яса і води.
Вовк підняв носа, нанюхав м’ясо, з’їв. Десь далеко на полігоні зірвалися бомби, вовк ледь-ледь їх почув із далеких степів. Андрійко і висілкові хлопчики під гарежем слухали, чи вовк встав.
Минули дні, Сіроманець сидів у ярах за висілком. Чекав на Андрійка, який катався недалеко з однокласниками на лижах. Хлопчаки гасали навколо Сіроманця, перекидались, падали, сварились, виходило часом не без бійки та сліз: тоді Сіроманець подавав голос, і вся ватага рушала за ним снігами у виселок додому. Андрійко, Андрійкова мати та Сіроманець стали далеко виходити в степ і ждати з аеродрому Андрійкового тата з товаришами. Вовк, зачувши “газони” ще за горбами, мчав їм назустріч. Петро Лях пригальмовував, Сіроманець вскакував у машину, щасливо повискував.
Льотчики видовбали ломами у мерзлій землі Сіроманцеві яму під лісосмугою, вкрили її соняшничинням, і він став там жити, аби не нюхати бензину в гаражі.
Одного разу Андрійко не прийшов додому. Петро Лях заточуючись і провалюючись в темно-білі снігові вирви, подався до лісосмуги, до вовчого пристановиська. Вовка не було. Машини виїхали на допомогу, але поглухли у снігах.
А вовк волочив Андрійка за комір, потім закидав собі на спину, розсував грудьми свіжий сніг. Так вони просувалися до висілка. Вовк жалібно вив. Покидав Андрійка, прислухався, повертався до Андрійка і ніс далі. Хлопець обнімав вовка руками й ногами, щоб не зсуватися, щоб вовкові було легше.
Вовк поклав Андрійка на сніг і почав рити у снігу яму. Вирив яму, зсунув туди Андрійка і сам ліг біля нього: у ямі їм мало бути тепло. Так могли врятуватися. Сніг і вітер засипали їх швидко, охоче. Раптом вовк насторожився: йому почулися постріли. Сіроманець почав вити. У його завиванні була надія і радість.
Андрійків тато і чоловіки кинулися на вовчий голос. Так врятували Андрійка. Мама сварила його, бо пішов кататися на лижах у заметіль. Раптом Андрійко згадав про вовка. Виявилось, що він пішов до свого дому. Батько сказав мамі приготувати вовкові вечерю.
Настала весна. Осіли сніги. Сіроманець почав виходити в степ і там непорушно сидіти. Щось бентежило його вовчу душу: він згадував Сашка.
А Сашко вдома сумував, гірше вчився, все валилося з рук.
Чепіжний сидів навпочіпки перед кліткою Вовкодавихи і роздивлявся цуценят, які не виростали великими. Вовкодавиха винувато дивилась на Чепіжного, а її піврічне потомство забилося в куток клітки і тремтіло хвостиками на знак протесту за приниження.
Прийшов Сашко і показав Чепіжному районну газету, там розповідалося, що цієї зими в одну льотну частину прийшов здоровенний вовк-сіроманець і тепер цей степовий розбійник мирно живе в частині, возить дітей на санях. Чепіжний відразу сказав, що поїде туди. Сашко говорив, хай вовк живе собі там. Сашко признався, що він перерізав тоді мотузки і ремінь, але Чепіжний не повірив.
Після обіду Чепіжний поїхав до Сіроманця. Не забув прихопити з собою і ту фотографію, де його перескакує Сіроманець. Жінці наказав говорити голові колгоспу, що він поїхав у райцентр з зубами.
Сашко забіг за Галею Грушецькою додому, і дорога до школи була веселою. Сашко радів за Сіроманця, бігав босий по лісі, сказав, що стане лісником.
А Чепіжний повернувся додому на другий день. Заїхав мотоциклом на подвір’я і так і сидів на мотоциклі, не злазив. Сашкові показав фото, де стояли Сіроманець та Андрійко Лях. Вовк був ще більшим. Але Чепіжний сказав, що війна триватиме, бо вовк тиждень тому утік. Сашко радів зустрічі, що мала настати.
Але Сіроманець не прийшов. І місяць, і другий. Уже й літо наближалося. Сашко здавав екзамени. І от одного разу… Сашко не повірив своїм очам: на стежці перед ним стояв Сіроманець! Високий, широкогрудий, з малими вушками на великій голові, з великими димчастими незрячими очима. “Здрастуй” – самими губами сказав йому Сашко. Сіроманець плакав. Великі срібні сльози котилися по його морді і падали на пісок під лапи. Сашко обійняв його за шию, але в цю мить вовк відскочив від Сашка в ліщинник. Сашко оглянувся: стежкою від школи бігла Галя Грушецька. Сашко запитав, чи її тато ветеринар зміг би вилікувати очі вовкові. Дівчинка дивувалася: якому вовкові? Сашко покликав з ліщини вовка. Дівчина затремтіла і сіла. Сашко розповів, що вовка треба вилікувати, і він би пішов до інших вовків, бо тут чатує на нього Чепіжний.
Ввечері Сашко з білого алюмінієвого дроту сплів Сіроманцеві намордник. Галя Грушецька пришила до телячого нашийника Сашків пасок для повідка. Хлопчик збирався на декілька днів поїхати з дому разом з вовком. Галя мала піти до батьків Сашка і все розказати.
Вдосвіта Сашко потихеньку вийшов з дому. На столі в його кімнатці біліла записка: “Тату і мамо, мене не буде кілька днів. З шафи я взяв 50 карбованців. Сашко”. Біля озера забрав харчі, які приготувала Галя. Вигулькнув Сіроманець, вискнув, підбіг до Сашка, поклав лапи йому на плечі. Хлопчик і вовк побігли… до Одеси. Бігли степовими дорогами. Коли з’являлась якась машина чи трактор – ховалися. Згодом звернули у лісосмугу. Сіл степах було небагато. Мріли степові кургани. Коли була вже половина шляху, почало гриміти. Хлопець і вовк знайшли скирту сіна, зробили там невелику печеру, поїли. Дощу не було. Ніч була чиста і зоряна. Сашко заснув. Сіроманець всівся біля нього і мав роботу: з поля не вгавали перепілки, в скирті не спалося мишам, з озера сплескувала риба. Перед досвітком вовк насторожився: здалеку почувся скрип коліс і запахло кіньми. Підвода, запряжена парою коней, випірнула з поля. Троє чоловіків скинули з воза човна і на озері почали тягти сіткою рибу. Один з чоловіків рушив до скирти по сіно для коней. Побачив вовка і кинувся тікати. Сіроманець неквапливими стрибками, аби налякати, оббігав озеро. Той, що був на човні, перекинувся у воду, нічний товариш його з сіткою на березі покинув сітку і залопотів у поле. Коли Сашко прокинувся, нічним полем від озера утікало троє.
Підійшли до Одеси. Сашко позбирав з Сіроманця реп’яхи, алюмінієвим гребінцем розчесав боки, шию, голову, одягнув намордник. У самій Одесі Сіроманець занервував: на вулицях траплялись собаки і собачата, одні в паніці рвалися з рук господарів тікати, а другі ошкірювались на нього, бризкали слиною. Сіроманець сопів у намордник, по шкірі пробігали дрижаки. В таких випадках Сашко прискорював ходу або забігав у якийсь під’їзд, і там вони з Сіроманцем перечікували.
Біля лотка дядьки пили пиво. Сашко запитав, де лікарня Філатова. Чоловіки пояснили і сказали, що собака – справжній вовк. Навколо Сіроманця збирався натовп. Сашко потягнув Сіроманця крізь натовп.
Прийшли до лікарні. Сашко завів вовка у кущі бузку і наказав чекати, поки він усе розвідає. Поки Сашко розпитував, до кого йти, місцеві собаки занюхали вовка. На лікарнянім подвір’ї знявся собачий лемент і ґвалт. З вікна Сашкові було видно дахи, на які один за одним з криками і сльозами вилітали і падали фокстер’єри. Сіроманець перекусив намордник і хапав собак, що оточили його. Тоді Сіроманець перескочив через стіну, що була ззаду, і щез. Сашко кинувся в бузок, вискочив на вулицю, в один провулок, в другий провулок, покликав Сіроманця над глиняним урвищем понад морем – сів і заплакав…
Сіроманець прийшов у Сашкове село. Зупинився перед хатою Шевчука. Той не виходив. Скавуліла лише у дворі його собака. Сіроманець підійшов до хати Побігайла. Не вибіг і Побігайло. Всі були в полі, косили горох. Найдовше стояв Сіроманець перед будинком Чепіжного, але й Чепіжного, на його превеликий жаль, не було на цей раз удома: косив горох. На цей раз Чепіжний убив би Сіроманця, який прийшов помирати сам…
Сашко зліз з одеського автобуса і полем побіг до лісу. В лісі Сашко ходив до вечора, кликав Сіроманця у глинищах… Вовка не було.
Вечері Чепіжний поїхав на Київ – повіз Вовкодавиху з її дітьми на базар.
У степу Сіроманець почав ловити у траві коників, які стрибали від зубів вовка через Гіндукуш на Гімалаї… Тоді Сіроманець ліг на спину, підняв лапи, і на його лапи западав дощ, за дощем – сніг, аж до тих пір, коли на кожній його лапі не звили собі гнізда сорокопуди… Бігла біла вода, відцвітав пізній глід, пищали сорокопуденята, і сине небо продовжувалось в небеса.
З води сходило сіре сонце, на ньому скидалась риба, і Сашко обнімав Сіроманця за шию: “А ти думав, вовчику, як? Ти думав, що це нам уже і кінець з тобою?”.
Стислий переказ повісті “Сіроманець” (3)
Вночі прийшла осінь, і вовк хмукнув на сизий лист ожини, хмукнув і сказав: “Ого-го!” Тоді він підняв лапу і лапою вмився. Промив очі, пострушував з себе листя, послухав свист синиці і знову ліг.
— Далеко, — сказав він собі. — А навіщо?
Потім вовк заспівав. Він співав тихим старим голосом, і така дорога лежала за ним, що аж за Одесою і за Єгиптом виднілася кожна бадилина. Вовк лежав між грибами, очима у поле, і над ним по листочку опадав ліс.
Звали його Сіроманцем, і він був найстарішим вовком у світі. Все своє Сіроманче життя він водив зграю. Молоді вовки з лісів і яруг мріяли пройти у нього бойову вовчу стратегію і тактику. Він снився молодим вовчицям. Не один кінь з передсмертним кривавим хрипом падав на траву чи на сніг од зубів Сіроманця.
Його проклинали конюхи та пастухи. Коли ж нічого було їсти і вовк пересиджував день або й три на болоті чи в чагарях, то й зграя сиділа позаду нього, кусаючи себе за хвости.
— Не здохнете! — казав їм вовк. — Вам аби їсти! Лягайте та спіть. У мене самого живіт — аж можна почухати його крізь спину!
І зграя мовчечки лягала.
Отоді вовк ставав на великий піст. В таку пору він любив, як цвітуть будяки, їхні малинові голови під ластівками, навпроти хмар нагадували вовкові рясну велику кров, і він, засинаючи, медово позіхав.
Тепер, на старість, вовк осліп. Бурхлива темнота зацарювала в його очах. Один лише нюх водив його по світу, і кашляти вже почав, і снився йому щоночі єдиний сон: срібні очі постріляних вовченят, постріляні вовчиці з білими зубами у землю, і снився він собі сам.
Свистіла уві сні синиця, хропли миші у норах, і здалеку запахло кіньми. Сіроманець здув прилиплий до носа листок, встав і пішов на кінський той запах.
За лісом при горі-долині миготіло село. Від села охляп на коні їхав Василь Чепіжний. Кінь крутився під ним, харапудився, але Василь бив його прикладом рушниці по заду, і кінь віз його далі.
Сіроманець похлебтав з калюжі води, лугом відбіг від лісу і від дороги, заліг за копицею сіна. Нанюхав у сіні кілька мишей, підснідав ними і знову виструнчив носа у спину Василя Чепіжного та його коня.
Чепіжний в’їхав конем у мокрий ліс. Сіроманець поволеньки на старих своїх лапах рушив за ними.
Чепіжний наставив вуха на лісову невідомість, сплигнув з коня, перекинув рушницю з руки в руку, повів коня стежкою, вивів його на галявину, прив’язав до сосни, а сам відійшов і заліг у ямі.
Сіроманець заліг і собі позаду Василя Чепіжного і його коня. Вітер дув Сіроманцеві в ніс. Вітер гостро пахнув конем, але між конем і Сіроманцем лежали Чепіжний та його рушниця.
Щось хряснуло в соснах! Василь зняв картуза і задихав у нього. Кінь затрусився, застриг вухами і ліг на землю.
— Не лягай! Не лягай на землю! — зашепотів коневі Василь Чепіжний. — Встань! Встань і пахни!
Чепіжний одягнув картуза і ліг щокою на курки. Так вони і лежали: кінь, Чепіжний, а поза ними вовк. Вовк звівся на лапи.
Не встиг Чепіжний ойкнути, як вибита з його рук рушниця полетіла в кущі і Сіроманець задихав йому в покраплену дощем горлянку.
Скочив на ноги кінь, хилитнув сосною, заіржав, відірвався, повалив один кущ, другий — Сіроманець побіг було за ним, проскочив галявину, але повернувся до Чепіжного.
Бурхлива темнота зацарювала в його очах.
Чепіжний світив сірник по сірникові, задкував лісом від Сіроманця, відмахнувся патронташем, ускочив в болото, у воду, в мочарі — Сіроманець спокійно ішов за ним.
— На, на, все, що хочеш, на! — викидав під ніс Сіроманцеві Чепіжний із торбини хліб, бринзу, патрони викидав. Сіроманець загнав Чепіжного по шию в озеро і сам сів на березі.
Перед оком Чепіжного на воді тихенько кипів осінній дощ, за осокою сірів Сіроманець.
— Замерзаю! — кричав Чепіжний крізь дощ над водою. — Пропаду! Пропадаю! Гав! Гав! Гав! — загавкав Чепіжний до Сіроманця і люто рушив з води на нього. — На мене — їж! Жери мене! Зжери мене, як ти з’їв мою козу Восьмого березня! Я перебив твою зграю і вовченят перебив, я!
Чепіжний вигрібся на берег, плюнув у руки і кинувся на вовка.
Сіроманець збив його своїми старими грудьми назад, у воду…
Мрячив дощ, при горі-долині миготіло село, гуркотів у небі високий літак.
Прилетів вертоліт. Порозганяв на вигоні курей і сів перед вікнами села — Сашко побіг і собі подивитися. З вертольота вилізло шестеро дядьків з рушницями та патронташами, до них від контори почвалав з обмотаною шиєю Василь Чепіжний. — А ви думали — що?! — бухикав щасливий Чепіжний. — Він причаївся тут, у нашому лісі, до ранку держав мене по шию в воді, мало я дуба не врізав! А тут ще зуб розболівся… Коли б не зуб, то я сам би перегриз йому горло! Я вже йому й коня прив’язав до сосни, коли ж чую: на рушницю мою хтось тільки плиг із кущів, мах — і рушниця летить, наче її й не було у моїх оцих-о руках! Дивлюсь, а він уже стоїть переді мною, як грім. Зуби не зуби, а метрові кілки затесані, язичище горить, як черінь, і пахне від нього кров’ю. Тоді він лапою обмацав мої кишені, зняв з оцієї ось шиї торбу з хлібом і каже, прямо-таки так і каже: “Руки вгору!” Що робити? Піднімаю. Стою. Злякався. Він облизався і гарчить далі: “Кажи спасибі, що я сьогодні не голодний. Але затям: доїм усіх ваших коней, візьмуся тоді за вас і ваших дітей, а тебе, Чепіжний, першого з’їм! Марш з мого лісу!” Я задки-задки, руки болять, дощ у рукави наливається, отак і відступаю, а він іде, хліб мій жує, пожує і виплюне — не голодний! Дивлюсь: позаду мене вода, озеро. Хотів я озеро обійти, дорогою задкувати, так він до мене тільки — плиг! Та лапою по морді мене тільки — лясь! “Лізь, — каже, — у воду, Чепіжний, бо з’їм, хоча я сьогодні і не голодний”. Що робити? Лізу. Стою по шию. Руки над головою, рукава повні дощу, ллється, одним словом, вода згори і зсередини, кругом вода. А він сідає на березі, обмотується хвостом і починає, ви вірите, співати “Закувала та сива зозуля”…
— Може б, вам, Василю Дмитровичу, лягти, ну, не в лікарню, а так десь удома та відпочити? Півночі простояти по шию у воді — так і до пропасниці недовго… — сказав хтось із мисливців.
— А що, я щось не те сказав? — визвірився Чепіжний. Потім пожував шнурка від вуха шапки (сьогодні він був у шапці), трохи заспокоївся. — Правда, я зранку добряче випив, та як і не вип’єш після такого потопу?
Сашко бачив, як біжать від своїх хат Шевчук з Побігайлом, вимахують рушницями і просто руками, підбігають до гурту, і вся ця рушнична армія заходить у контору.
Сашко і собі хотів було зайти, але сторожиха баба Майя не пустила:
— Іди-но краще вроки вчи, а то скажу батькові!
Сашко ще раз обійшов вертоліт. Вертоліт нагадував Сашкові великого пуголовка.
“Тепер пропав Сіроманець!” — подумав Сашко, і йому і стало сумно біля цього пуголовка. На подвір’ї стояв “газик”: батько приїхав на обід. Мати з рушником через плече зливала батькові на руки.
— Тату, прилетіли!
— Хто, синочку?
— Аж з області. Може б, ти зараз сходив до них та що сказав? По Сіроманця прилетіли! А це ж то нечесно — він один, а їх онде скільки! Тату, вони з дядьком Чепіжним у конторі, сходи!
— А що їм тато може сказати? — Мати подала батькові рушник.
— Як то що? — здивувався Сашко. — Татко — голова колгоспу!
— А Сіроманець — то вовк!
— Вовк, мамо, вовк!
— Він не колгоспівський, і тато за нього не відповідає.
— Тату, так? — Сашко мало не кричав. — Раз він не колгоспівський, то чий же він, і що, його треба, виходить, убивати?
— Та не знайдуть вони Сіроманця, синочку. Сіроманець найхитріший вовк у світі, — сказав тато.
— А зграю його ж перебили і вовченят! Сам дядько Василь премій за вовків получив стільки, що аж чорного мотоцикла купив.
— А ти, Сашко, забув, — обізвалась від столу мати, — скільки Сіроманець коней та овець переїв?
— Скільки? От скажи, тату, скільки?
— У нашому колгоспі — нічого. Правда, козу дядька Чепіжного…
— Так, — паленів Сашко, — козу з’їв. Бо дядька Чепіжного Сіроманець не любить. Дядько Чепіжний на нього ями копає по лісосмугах. А коли пропала вівця, то всі звернули на Сіроманця. А Сіроманець її в очі не бачив…
— Дався тобі цей вовк, — сказала мати, — і що ти з нього робиш святого?
— Так він живий, мамо, і йому треба жити. А потім — на те він і вовк: не буде ж він їсти манну кашу, як я, і ніхто не пече йому і не варить.
— Це у твого вовка голова не варить: загнав дядька Чепіжного в холодну воду по шию. Тепер хай тікає, куди очі бачать!
— Та не впораються вони з Сіроманцем, — знову сказав батько. — Доки вони там гомонять у конторі, Сіроманець накивав п’ятами — не то вертольотом, ракетою його не доженеш. Іди, сину, до школи, бо спізнишся.
До школи Сашко ходив далеченько. До школи була і дорога, нею ходили всі, хто хотів, а Сашко ходив стежкою, лісом. Лісом, потім трохи полем, за полем починався райцентр, а в ньому скраєчку стояла Сашкова триповерхова біла школа.
Сашко пройшов ліс, вийшов у поле, як почув стрекотіння вертольота: півколом, низенько над лісом він летів на Сашка. Сашко чи злякався, чи що, але сів на землю і прикрився портфелем: над Сашком пролітало однооке обличчя Чепіжного, воно швидко летіло туди, у степи, у яри, за Буг, до лиманів. Сіроманцеві на погибель.
Того дня до школи Сашко не пішов. Він повернувся до лісу, пригарбав листям портфель, щоб не носитися, подивився на срібне павутиння на сучках, на павучків, заліз рукою у низеньке порожнє чиєсь гніздечко, пошарудів у гніздечку опалим листям і — куди б це його піти? — подався до яру.
У яру нічого не росло — боялося весняних вод: з полів саме цим яром летіла весняна вода і могла забрати не те що деревину або кущ, а навіть і п’ятеро вертольотів, коли б вони їй стали на дорозі. Тому яр порожнів і влітку, і восени. Дріботіли по ньому вівці та кози, скубли під молочаєм присохлу траву та боялися Сіроманця.
У яру пахло овечим та козячим духом, хоч їх самих давно вже перегнали в інші, ситіші місця. Нагрітий за літо яр дихав Сашкові в обличчя перецвілими будяками. Тихо пливло павутиння, і тоненька хмарина лежала над яром, наче капустяний листок. Сашко приліг на молочай і заплющив очі. “Де він є, отой Сіроманець? — думав собі Сашко. — Взяв би та й утік десь в інші краї чи гори, де вовків люблять. Аби я був вовком, я б тоді все розказав Сіроманцю і про Василя Чепіжного, як він ночами краде у полі солому на мотоциклі: під’їде до скирти, нав’яже на дріт в’язку соломи, прив’яже до мотоцикла ззаду і тягне, і ніхто не ганяється за Чепіжним на вертольоті! Ніхто! Ні за ним і ні за такими, як Побігайло!”
Вечоріло.
Сіре повітря між вечором і ніччю текло собі яром до лісу, і в такому повітрі над Сашком летіла чи то сорока, чи інший хтось….
Раптом Сашко відчув, що хтось дивиться йому в спину: за дубом хтось стояв! “Піти глянути чи не йти? А може, воно звір який та ще вкусить? — завагався Сашко. Але вирішив: — Чого це я стану його боятися? Піду гляну”.
За дубом стояло теля. Відбилося, мабуть, заблудило, не знає, куди іти.
— Що, дурнесеньке, страшно?! І їсти хочеш? Ото не треба блудити, — Сашко підійшов до теляти, хотів було почухати за вухом, але рука завмерла: перед Сашком стояв вовк. Сіроманець. Сашко задерев’янів. Сіроманець тим часом обнюхав його з ніг до голови, лизнув по куртці ґудзика і ліг на листя. Сашко потроху відторопів, прийшов до тями і сам сів навпочіпки біля Сіроманця.
Вовк потягнувся до нього мордою і ще раз лизнув Сашкове коліно.
— Так от ти який лизунчик, а ще Сіроманець, — сказав Сашко і погладив Сіроманцеві шию, почухав під горлом.
Сіроманцеві це, видно, дуже сподобалось, ніхто його так приємно не лоскотав, і він по-вовчому сказав Сашкові: “Ще!”
— А за тобою ж погналися по степах на вертольоті — даром бензин палять! — засміявся Сашко.— А ти ось тут, біля мене! Ти і не подумав тікати, бо ти у мене розумний, вовчику. Пиріжка з печінкою хочеш?
Ліс поночів на очах, і де того портфеля шукати, коли темно? Сашко повзав від дуба до дуба, перегрібав листя — нема. Вовк і собі зачав нюхати під дубами, попирхав у листі неподалік і тихо вискнув: портфель!
Пиріжки з печінкою вовк, видно, любив з дитинства, бо ковтнув навіть не пожувавши.
— Я тобі завтра ще принесу, — сказав йому Сашко, — завтра у мене неділя, увесь день — наш! Але ти мені дивись: з лісу не виглядай. Чепіжний думає, що ти втік з нашого лісу, нехай так думає…
Сіроманець провів Сашка до узлісся, потерся об Сашкове плече і так стояв, аж доки запах його нового товариша не ослаб у глибині темного листопадового вітру.
Сашко задихався і заморився — більше години вони бігли з Сіроманцем лісом до глинищ. Ті глинища були покинуті у яру давно. Ніхто не навідувався до них роками. Ще після війни люди возили звідти глину на хати: світло-жовту, червону, брали й білу. Але то було давно. Тепер глинища позаростали шипшиною, глодом, усім колючим, що тільки росло на світі. Туди і привів Сашко Сіроманця.
— Будеш отут жити. Тут тебе ніякий Чепіжний не знайде.
З глиняних глибоких нір дихало вогкістю і пусткою. Сашко вибрав підходящу для Сіроманця нору, розчистив її трохи лопатою, нарвав пирію, настелив, ліг сам:
— Тепло і тихо, і на голову не буде капати.
Сіроманець заліз і собі, обнюхав стіни, сів поруч з Сашком.
— Поки поживеш тут. А далі будемо думати. Треба, щоб минув якийсь час. Потроху-потроху я підготую батька, щоб ти перейшов жити до нас додому. Чого ти сам будеш тинятися? Зграю твою перебили, лишився ти сам, справді, як вовк, — будеш жити у нас. На харчі я тобі зароблю, сяду на все літо на трактор — от тобі і харчі, ще й лишиться! Не треба, Сіроманцю, лише падати духом. А житимеш у нас — Чепіжний тебе пальцем не торкне.
Вовк слухав, поклавши морду на лапи, заплющив очі, задрімав.
— Олександре Степановичу, — молив Чепіжний Сашкового тата, — благаю вас: одну тільки яму! Там такі чагарі, не те що худоба — танк не пролізе. А Сіроманець, я певен, буде рятуватися в тих чагарях, іншого виходу в нього нема: а тут йому і ямочка, тільки — шух! І Сіроманець у нас в кишені.
— Ви б, Василю Дмитровичу, краще подумали, що нам робити з дикими кабанами! Розплодилося їх, як не знати чого, картоплю в полях риють, а що з кукурудзою вони роблять? А лосі сосняки нівечать! А вашому Товариству очі муляє Сіроманець!
— Ваша правда, Олександре Степановичу, настав час добиратися і до лосів, і до кабанів. То не було жодного у наших краях, а тепер розвели на свою голову. Доберемось! Сіроманець, ох, якби ви знали, як він сидить мені в печінках, спати не можу, жити не можу, як подумаю, що він ходить по світі, щоб ти був удавився тією моєю козою! Одну лише яму, Олександре Степановичу, земля ж замерзає, сніг на носі!
З киркою і лопатами злізли з мотоцикла і підійшли до тернових чагарів…
До вечора яма була викопана. Чепіжний прикрив її тоненьким пруттям, зверху притрусив сухою травою:
— Все. Будемо сподіватися, що труди наші недаремні.
— Щоб ти, Василю, та був сказився з цією ямою. Як мене жінка такого тільки в хату впустить: подертий, живого місця нема на мені, сіроманець я бідний та нещасний! — бідкався Шевчук.
Для Сашка настали дні щастя і тривог. Сіроманець проводжав його лісом до школи, зустрічав його на узліссі. Одного дня Сашко відкрив, що Сіроманець сліпий. Він показав вовкові кольорові малюнки різних звірів у журналі “Натураліст”: Сіроманець дивився кудись у просторінь, в одну точку.
Сашко заводив журналом перед його очима: ніякої уваги. Сашко підняв над головою яблуко:
— Ну подивись, що це у мене в руці, подивись! Вовк ліг на землю і тихо заскімлив.
— Ти що, вовчику, не бачиш, ти сліпий? — Сашко провів рукою по очах Сіроманця — той не змигнув. Лизнув лиш Сашкову руку.
— А як сніг упаде, стане видно твої сліди, що тоді? Живи в глинищі і нікуди не виходь. Сьогодні я поговорю з батьком….
На другий день Сіроманець Сашка не зустрів. Даремно Сашко і гукав його, і шукав сліди на снігу.
Сашко побіг до глинищ.
В глинищах і біля вовчої нори сніг лежав чисто. Сашко заліз у нору — цієї ночі Сіроманець тут не ночував.
“Злякався снігу і втік, де сніг ще не впав і де його мало знають, — подумав Сашко. — Та, мабуть, добре зробив, і харчуватися ж треба… А тут ще батька нема, як на зло…”
Гірко і тоскно стало Сашкові.
Вночі йому снилися айсберги: вони пропливали в синьому океані біля Сашкової хати, повз голу грушу, і Сашко сумно дивився на них із вікна.
Проснувся Сашко від собачого лементу.
— Мамо, що там таке?
— Сіроманця спіймав дядько Василь. Впав, бідненький, таки у яму…
— Як?!
Біля контори на возі лежав зв’язаний Сіроманець. Шевчук і Побігайло зосереджено курили, кидаючи на Сіроманця значущі погляди.
З контори долітав голос Чепіжного:
— Алло! Алло! Так, у яму. Коли? Сьогодні вночі. Я як знав. Дай, думаю, вранці запряжу та поїду подивлюся. Приїжджаю — є! Ну, ми його з Шевчуком і з Побігайлом того… Де? А ось на возі лежить перед конторою… Так коли вас чекати? Ага. Слухаю. Єсть.
Джерела
Завантажується ...