Є. Гуцало "Лось" - повний текст, короткий аналіз твору, скорочений варіант

Є. Гуцало “Лось” – повний текст для прочитання, короткий аналіз твору, скорочений варіант – для поновлення в пам’яті сюжетної лінії.

Є. Гуцало “Лось” – повний текст, короткий аналіз твору, скорочений варіант

Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя.

Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив’ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки.

Лось був старий самець, уже звик до заповідника, в який потрапив із тайги, звик до людей і до того, що його підгодовують. Але те недуже тріщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав про життя в тайзі, про небезпеки, які там на нього чигали, і лось зрушив із лежбища, а потім і побіг. Чим далі біг, тим більшим сповнювавсь острахом, і хоча нічого вже не чув, крім приглушеного поцокування своїх ратиць об землю, ще довго не зупинявся. Кущі й дерева струшували на нього синюватий іній, ніздрі випускали в повітря дві тонкі стьожки пари. Лось поминув ялинник, потім байрак, і коли опинився серед примарно-млявого світла, яке випромінювали стовбури беріз, то зупинився і, задерши голову, намагався вловити той шум, який гаснув за ним. Вгамувавшись, лизнув язиком припорошену снігом землю, а потім неквапно попрямував до галяви, на якій любив найчастіше бувати.

Поляна ця, подзьобана струхлявілими пеньками, викружилася край осичняка, трохи на згірку. Ранньої весни вона перша вбиралася квітами, і хутко тут виганялась така висока трава, що в ній, прилігши, лось міг сховатися до половини. Тепер поляна пустельна, як і все навколо; лось застиг нерухомо, втупившись круглими очима в стіну лісу попереду себе,— якраз туди, звідки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так стояв, а навкруги, розвидняючись, світліло, виразніше малювались осики, повітря між ними глибшало й прозорішало, і тиша з настороженої й сліпої ставала спокійна й осмислена, в ній уже не чулось того страху, що донедавна. Лось сподівався побачити схід сонця, і коли під його променями забронзовіли верхівки, коли віття скупалося в його усміхові, то лось наче аж полегшав, ще більше пострункішав, і в очах появився золотавий сплеск, який надав їм виразу одвічного розуміння життя природи і її таємниць. Ще трохи постоявши, побачив біло-рожевий диск, який спливав на пустелі зимового чистого неба,— і гойднув розлогими рогами,— так, наче вітав його.

Проте, коли йшов до річки, раптом знову вчулося жалібне поскрипування гілляки, і лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався, знову насторожився, а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати. Але переборов себе і донизу спускався повільно, хіба що частіше й сторожкіше озирався довкола. Вітер, як і перше, дув із залужжя, він був просякнутий холодом та запахом сіна, що в стіжках стояло на правому березі. Стежечка ледь протоптана — по ній почали ходити не так давно,— і лось принюхувався, чи не пройшов по ній вовк, або лис, або людина. Але потім тільки вчорашні сліди ворони та ще осторонь — ямки од заячих ніг. Спустився на берег. На тому боці, ген під обрієм, примостилося село, а над ним посотались угору сірими верболозами дими з коминів. На далекий горб пнуться санки однокінь, ось вихопились на маківку — та й спливли по той бік…

Коли лось ступив на лід, то під ним приглушено торохнуло, а далі, коли йшов до ополонки, щоб напитись води, тільки сполохано поохкувало. Краї ополонки розсипчасто іскрились, а вода, затягнута тремткими скалками льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння. Вгадувалась причаєна глибина річки, її течія, що не вгамовується й під кригою. Лось опустив голову, принюхуючись до ополонки, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи, ось-ось маючи торкнутися губами до осклілого блакитного шумовиння, ніздрі затремтіли в передчутті холодної води,— і цієї миті річка під ним затріщала. Він усіма чотирма ногами спробував одштовхнутись, але ратиці були вже у воді, і лось вжахано відчув, що дедалі глибше занурюється в льодяну кашу. Не раз конвульсивно здригнувся тілом, вкладаючи всю силу і весь відчай у той рух, але провалився ще глибше, і тепер крижані уламки билися об його спину. На мить принишк, готуючись до нового ривка, і коли передні ноги злетіли на кригу, то здавалося, він уже вискочить і врятується, але крига знову тріснула під вагою великого тіла, і лось ще раз опинився по шию у воді. Ревнув, кличучи на допомогу, і його очі все густіше набрякали кров’янистим смутком, аж горіли червоним розпачем. Ще раз спробував вирватись, але вдалося однією ногою,— друга вдарилась об лід і стала майже неслухняна. Вода в ополонці закров’янилась, і червоне зразу ж стікало за течією, зникаючи під кригою.

Лось відчував, що так йому не вирватись. Схоже відчуття уже приходило до нього — саме тоді, коли восени, в чорному бору, що стогнав од вітру, його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за нього, він уловлював подих смерті і втікав тільки тому, що не міг зупинитись. Тоді його врятували мисливці, вони якраз наїхали з міста і, нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Почули погоню, посхоплювались і, пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрілянину по вовчій зграї… Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки, мчала не так швидко, не обпалювала його своїм смертельним диханням, але течія була така ж сама невблаганна, і чим більшу розбивав ополонку, тим швидше вона могла затягти лід лід. Лось, розуміючи .це, намагався поводитись обачно, але нога боліла, тіло слабло, і сили поступово покидали його. Збирався до свого вирішального кидка і, коли знову не пощастило, лось на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що пробуватиме безперервно, поки дихатиме.

Два хлопчаки вийшли з лісу на берег і зупинились. Приїхали по хмиз, і їхня смирна конячина залишилась на узліссі, а вони вирішили подивитись на річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями, і схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда. Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якшали од навколишнього простору, од тієї втікаючої далини, яка сягала аж за потойбережні горби. Не зразу й зауважили ополонку, бо була майже непомітна, якби лось знову не спробував вискочити на лід.

— Собака купається,— сказав менший брат. Старший, мабуть, і не глянув би в той бік. Але зразу

ж подумав: який це собака міг залізти в ополонку, щоб купатись?

— Де? А-а…— Пильно примружився, і його зіркі очі помітили гіллясті роги.— То лось…

Ще не встигли й здогадатися, що там могло трапитись, а тому деякий час стояли на місці і обмірковували, як лось міг потрапити в воду. Та коли він заборсався, а потім надовго притих, підберезники втямили, що з ним сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повільно пішов уперед, боячись сам підійти до лося перше, ніж наспіє брат.

Лось уже зовсім знесилився і байдуже спостерігав, як наближаються діти. Усе нижче осідав у воду, і роги похилитувались над крижаним місивом, як незвичайний кущик. Під цим кущиком червоний розпач трохи вгомонився, але був тепер такий безмежний, що очі для нього були замалі, і той розпач струменів із них увсібіч. Спершу діти не знали, як до лося підступити, щоб і самим не провалитись. Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла. Узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього і, не знаючи, чим допомогти, тільки зітхав та нетерпляче бив себе долонями по стегнах та по боках. Лось не боявся людей. Він стежив за їхньою роботою, і по його тілу подеколи пробігали дрижаки, ніби йому було дуже морозко або ж знову хотів спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть, спочатку нічого не розумів у тій роботі, та коли канал ще більше наблизився до берега, його очі засвітилися тямою, і тепер поводився смирно, вже не кидався, а тільки чекав.

Заскучавши сама, з лісу вийшла їхня гніда конячина, тягнучи сани, й поволеньки потюпала до річки. Вона зупинилася віддалік і, помахуючи хвостом, спостерігала. Потім ще пройшла трохи вперед. Менший підберезник помахав кулаком і крикнув:

— Ти теж хочеш провалитись?!

Обидва брати й не думали про те, що весняна крига — зрадлива, не зважить і на те, що вони рятівники.

Старший ще рубав, коли лось відчув під собою мілке і, вперто гойднувши головою, вискочив передніми ногами на лід, а потім уже й задніми. Аж захитався і, розкарячившись, ось-ось, здавалось, впаде. Обидва підберезники дивилися на нього з недовірою — ого, який великий, і тепер, коли він виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг втопитись. Вони безпорадно усміхалися, їм хотілося підійти до нього ближче, але діти не наважувались.

Лось обтрушував з себе воду й скалки льоду. Зітхнув на повні груди, пирхнув — та й подивився на дітей. Його очі все ще були червоні од недавнього розпачу. А потім лось пішов. Карячкувате ставлячи ноги, ніби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, вийшов на берег, ще раз озирнувся на річку, захоплюючи своїм зором і залужжя в сріблистому серпанку, й дітей, які все ще зачаровано дивилися на нього, не вірячи, що допомогли врятуватися цьому великому звірові, й легенько почвалав до лісу. Гніда конячина з непорозумінням дивилася йому вслід і стригла вухами.

Коли пролунав постріл, то лось деякий час ще біг уперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч. Діти спочатку й уваги не звернули на постріл, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому стріляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили і, набравши в груди гіркого повітря, чимдуху погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що не встигнуть вони добігти, як лось підведеться, знову неспішно почвалає до лісу, що не було ніякого пострілу,— проте лось не вставав.

Лежав на боці, відкинувши ноги, і тепер здавався ще більшим. Просто не вірилося, що такого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що може потонути. На шкурі ще блищала річкова вода, до шерсті поприлипав сніг, а здуховина, не розгарячіла од бігу, провалилась і навіть не парувала. Голова лежала так, наче він прислухається до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик.

Вони й не помітили, як підійшов до них рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, в розтоптаних, з довгими халявами, чоботях, в яких тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд із дітьми. Мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатись. На губах у нього запеклась біла смага,— мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання.

— Га? — обізвався дядько.— Ну як?..

Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами.

Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.

— У-ух,— видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги.

Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги.

— Це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник.

— Заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— Сюди з заповідника лосі не бігають.

— Це з заповідника,— знову повторив менший. Дядько почав гніватись:

— А вам яке діло?

— Ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом уп’явся в підпалкувате обличчя.

— О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.

— Ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.

— Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу.

Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.

— І роги вам віддам,— крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.

— Роги віддам! — ще гукнув дядько.

Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг навздогінці.

— Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули.

Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні… Тепер треба думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля.

Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.

Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.

***

Лось – стислий переказ (1) – 520 слів, час прочитання 4 хвилини

Лось ще й прокинутися не встиг, як почув різкий, сухуватий звук, що збурював усе його нутро. І хоч він знав, що це тріщить стара всохла гілка, він однаково не міг заспокоїтися. Спершу легка і непомітна тривога все росла й росла. Цей звук нагадував тварині часи, коли він жив не у цьому заповіднику, а в тайзі, що була повна небезпек.

Тому лось зірвався з місця та побіг. Він довго біг, а потім заспокоївся та неквапно посунув на свою улюблену галявину. Звір спокійно ступав до річки, щоб попити. Але, коли йшов, раптом ще раз почув тріск гілки. Тварина знову захвилювалася, але все ж лось себе опанував та спокійно зійшов до ріки.

Лід приглушено заторохтів, коли тварина зійшла з берега. Навіть під ним можна було вловити поглядом швидку та потужну течію. Лось нахилився до ополонки, але не встиг вмочити губ, коли річка під ним затріщала. Усі чотири ратиці були у воді та звір занурювався все нижче й нижче. Він намагався вибратися, здригався й відштовхувався, проте лід тріскав та тварина продовжувала тонути. Від розпачу лось почав ревіти. Ще раз спробував вирватися, проте поранив ногу. Вода в ополонці закров’янилася.

Лось відчував, що потрапив у пастку. Схоже відчуття було, коли тварину загнала зграя вовків. І хоч течія не була схожою на хижого звіра, вона була такою ж безжалісною. Проте лось точно знав, що буде намагатися вибратися, аж поки сили його остаточно не покинуть.

З приліску саме вийшли два хлопчика. Вони приїхали по хмиз, проте вирішили глянути, чи не зійшов іще лід на річці. Хлопці були схожі мов два грибочки: мали добре розвинуту статуру і ласкаве обличчя. Діти не одразу помітили лося. Ще хвилина знадобилася, щоб зрозуміти, що тварина тоне.

Спершу діти не знали, як саме допомогти тварині, щоб і самим не провалитися. Але старший хлопець був кмітливим, тому швидкими рухами став рубати лід, роблячи звірові стежку до самого берега. Лось був спокійний та тихий, а як тільки намацав мілину — вискочив на лід та подався геть.

Коли пролунав постріл — лось ще біг деякий час. Діти навіть не зрозуміли, що трапилося, поки не помітили, що тварина упала. Діти чимдуху побігли до лося, сподіваючись, що він от-от підведеться та піде далі. Просто не вірилося, що такого звіра можна вбити кулею.

Хлопці не одразу помітили мисливця. Це був їх рідний дядько Шпичак. Радість дядька змішувалася із настороженістю. Він ходив навколо вбитої тварини та із захопленням її оглядав.

Але діти не розділяли його радості. Вони сказали дядьку, що лось із заповідника. Що вони його урятували із води. А той розсердився й зауважив, що звір однаково б утопився, тому треба збрехати, що вони просто витягли мертву тварину із води. Як мовчатимуть, то дістануть і м’яса, і роги. Хлопці не відповіли й поїхали геть.

Коли брати віддалилися, дядька наче щось ударило. Він побіг за ними, все кричачи, що віддасть роги, хоч хлопці не могли чути Шпичака. Дядько давно помітив лося. Чоловік хотів витягти його з води, коли він ослабне та втоне, але лось був життєлюбний, а хлопці — вперті. Тепер Шпичакові й самому хотілося, щоб тварина встала. Він не знав, як замести сліди, адже хлопці обов’язково заявлять охороні заповідника. Проте лось навіть не ворухнувся. Назавжди уже засохло розлоге деревце його ріг.

***

Скорочений виклад (2) – 382 слова, приблизний час прочитання 3 хвилини

Лось прокинувся и прислухався до звуків, що долинали з річки, с був великий звір із широкими грудьми, а його роги нагадували осінній низькорослий кущ, з якого обнесло листя.

Старий самець звик до заповідника, до людей, але незрозуміле тріщання будило в ньому давній страх, знайомий ще з життя в тайзі. Лось проминув ялинник, байрак і попрямував до улюбленої галявини, там він зустрів схід сонця і став спускатися до річки, щоб напитися води. Лід під важким звіром тріщав і поторохкував. Лось потягся до ополонки, крига під ним проламалася, і він опинився у воді. Чим більше намагався вискочити, тим глибше занурювався в льодяну кашу. Лось ревнув, кличучи на допомогу, і очі в нього налилися кров’янистим Смутком. Він відчував, що так йому не вирватися. Подібне відчуття вже було, коли за ним у тайзі гналася зграя вовків. Тоді його врятували мисливці, які відігнали хижаків.

Річкова течія була на вигляд не така страшна, але невпинно тягла під лід. Лось не припиняв спроб урятуватися, робив лише невеликі передишки.

Два хлопчики, схожі один на одного, як два гриби-підберезники, вийшли з лісу на берег. Молодший побачив, як щось купається ополонці. Він подумав, що то собака. Старший придивився й зрозумів, що то лось провалився у воду. Хлопець узяв сокиру й почав прорубувати до берега хід, щоб звір міг випливти й вийти на мілке. Лось спочатку кидався, а потім зрозумів і став чекати.

Брати не думали про небезпеку, яка підстерігала їх самих на зрадливій весняній кризі. Лось відчув під собою мілке, вискочив на лід, втрусився, подивився на дітей і легенько почвалав до лісу. Дітям навіть не вірилося, що вони змогли врятувати такого великого звіра. Раптом пролунав постріл — і лось упав. Брати не побачили мисливця й щодуху помчали до звіра. Їм здавалося, що лось ось-ось підведеться й піде, але той не ворушився.

До дітей підійшов їхній рідний дядько Шпичак з рушницею. Він був і радий, і насторожений. Молодший брат сказав, що цей лось із заповідника, вони його врятували. Дядько розсердився й зауважив, що звір все одно б утопився. Як будуть розумні й мовчатимуть, то дістануть і м’яса, і роги. Хлопці не відповіли й поїхали в напрямі до заповідника.

Тепер Шпичакові й самому хотілося, щоб лось устав. Як тепер за мести сліди? Адже хлопці обов’язково заявлять охороні заповідника!

Але лось навіть не ворухнувся. І розлогий кущик його ріг уже ніколи не зазеленіє, не оживе.

Короткий аналіз твору, стислий виклад змісту

Оповідання Є. Гуцала “Лось” про те, як лось, вирвавшись із однієї біди, потрапив у іншу. Хлопчики, ризикуючи життям, урятували великого звіра з крижаної води, а їхній рідний дядько, мріючи поживитися, застрелив лося — рідкісного звіра із заповідника. Роблячи вибір між правдою і родинними почуттями, діти вибирають чесність та справедливість, гуманне ставлення до природи.

В оповіданні “Лось” письменник розповідає історію про те, як лось, намагаючись напитись з ополонки, потрапив у воду й почав тонути. Двоє хлопчиків стали свідками боротьби лісового красеня за життя. Зрозумівши, що важкий лось сам не зможе врятуватись, хлопці кинулись на допомогу. Брати тільки-но встигли визволити тварину з льодяного полону, як пролунав постріл. Хлопці не відразу зрозуміли, що куля влучила саме у врятованого ними лося.

Незабаром з’ясувалось, що вбивцею лісового красеня із сусіднього заповідника став їх рідний дядько Шпичак. Коли дядько зрозумів, що брати не в захопленні від його здобичі, він злякався, що хлопці можуть повідомити в заповідник про його вчинок. Він пробував їм і погрожувати, щоб вони мовчали, і пропонував за мовчанку м’ясо й роги, але діти, нічого не відповівши, пішли до своїх саней.

Автор завершує оповідання тим, що розгублений Шпичак дивиться на мертве тіло лося і йому, як це нещодавно було з дітьми, страшенно хочеться, щоб “лось підняв голову, звівся на свої стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як він ще недавно біг, поки дороги йому не перетнула куля”. Але лось так і не ворухнувся.

Є. Гуцало спеціально не розповідає про те, що буде далі, пропонуючи замислитись над цим читачу. Хоча, що буде далі, здогадатись неважко: хлопці, незважаючи на те, що вбивця — їхній рідний дядько, мабуть, все ж таки повідомлять у заповідник, бо зрозуміли, що Шпичак не шкодує про вчинене, а значить, якщо його не покарати, буде продовжувати полювати на заповідних тварин. На відміну від хлопців, Шпичак (у кінці оповідання) хотів би побачити лося живим тільки тому, що боїться покарання, а не тому, що зрозумів жахливість скоєного злочину.

У невеличкому творі Є. Гуцало зумів поставити ряд дуже важливих проблем: те, що людина вважає себе царем природи, не дає їй права знищувати тварин для своєї розваги. Навпаки, люди мають усвідомити, що їх завдання — оберігати та захищати природу, турбуватись про неї, бути милосердним.