Статті та новини
Главная     Статті та новини    Українська література     Неймовірне інтерв’ю. Оповідання Василя Симоненка

Неймовірне інтерв’ю. Оповідання Василя Симоненка

Неймовірне інтерв’ю. Оповідання Василя Симоненка про внутрішню кухню поетичної майтерні деяких горе-поетів.

Неймовірне інтерв’ю. Оповідання Василя Симоненка

Ранком Шворня розбудив телефонний дзвінок. Опанас узяв трубку.

– Слухаю.

– Шворень? Це з редакції “Поетичний дріб’язок”. Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустріньте його у всеозброєнні.

Опанас кинув трубку і зарядив пугача. Скоро в кімнату ввалився незграбний і заяложений юнак. Його руда морда була обдерта і вкрита вуграми. Дивився спідлоба полохливо, але нахабно.

– Добрий ранок! Ягоди поспіли. Не ждали? А я от – ніжним тілом у віконце вліз і став.

– Хто ти? – дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцільного виродка.

– Я репортер. Я гібрид поезії та прози і газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збірці “Лакований бруд”. Спробуйте зрозуміть.

– Ви з “Поетичного дріб’язку”? – нарешті вибрав паузу, Шворень.

– Я скроплюю там поетичну палітру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися?

Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:

– Мене мати не родила, я родився сам. Мій талант – це мускули машинні, голова – лабораторний лабіринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в жовтім молочаї – відсидів за ділом я в калині. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речі, де пройшло ваше дитинство?

– Я народи…

– Ага. Я й забув. Біля хати я серцем порожнім напуваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну, от. Талант – це… Стривайте, я відхилився. Отже, де ви навчалися?

Балакучий виродок навіть не збирався замовкнути.

– Я знаю, що прийде мій час і на мою сорочку тріпотливу ручища покладе. Шо? Мене дивує ваша нескромність. Ви не смієте перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу і звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собі заздрю. А ви знаєте: сіно пахне космосом і бронзою, що мені на пам’ятник кують. До вас не дійде.

У Шворня трусилися руки, він гарячкове виробляв план дій.

– Над чим ви зараз працюєте? – захлинався “терорист”. – Я очима чую, вухами я бачу, на моїй долоні всесвіт спочиває.

Він підійшов до дзеркала, глянув у нього і здивовано запитав:

– Це що за злодій? Вбивця? Грабіжник?

– Геній, – просичав, Шворень.

– Справді? А я гадав, що тільки я…

– Дайте йому руку, – порадив, Шворень. “Терорист” повернувся до дзеркала і простягнув руку… Шворень стукнув його карафкою по тім’ї і жбурнув гостя за двері.

Хвилину було тихо. Потім під міцними ударами двері затріщали і в свіжі щілини ввірвався життєстверджуючий вірш:

Зорі кукурікають в квасолі,

Сіріус присів на перелаз.

В ковдрі неба в зорянім наколі

Віз я Київ милій напоказ.

У, Шворня не було вибору. Він кинув писати вірші. Двійник більше не з’являвся.