Неймовірне інтерв’ю. Оповідання Василя Симоненка про внутрішню кухню поетичної майтерні деяких горе-поетів.
Неймовірне інтерв’ю. Оповідання Василя Симоненка
Ранком Шворня розбудив телефонний дзвінок. Опанас узяв трубку.
– Слухаю.
– Шворень? Це з редакції “Поетичний дріб’язок”. Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустріньте його у всеозброєнні.
Опанас кинув трубку і зарядив пугача. Скоро в кімнату ввалився незграбний і заяложений юнак. Його руда морда була обдерта і вкрита вуграми. Дивився спідлоба полохливо, але нахабно.
– Добрий ранок! Ягоди поспіли. Не ждали? А я от – ніжним тілом у віконце вліз і став.
– Хто ти? – дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцільного виродка.
– Я репортер. Я гібрид поезії та прози і газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збірці “Лакований бруд”. Спробуйте зрозуміть.
– Ви з “Поетичного дріб’язку”? – нарешті вибрав паузу, Шворень.
– Я скроплюю там поетичну палітру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися?
Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:
– Мене мати не родила, я родився сам. Мій талант – це мускули машинні, голова – лабораторний лабіринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в жовтім молочаї – відсидів за ділом я в калині. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речі, де пройшло ваше дитинство?
– Я народи…
– Ага. Я й забув. Біля хати я серцем порожнім напуваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну, от. Талант – це… Стривайте, я відхилився. Отже, де ви навчалися?
Балакучий виродок навіть не збирався замовкнути.
– Я знаю, що прийде мій час і на мою сорочку тріпотливу ручища покладе. Шо? Мене дивує ваша нескромність. Ви не смієте перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу і звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собі заздрю. А ви знаєте: сіно пахне космосом і бронзою, що мені на пам’ятник кують. До вас не дійде.
У Шворня трусилися руки, він гарячкове виробляв план дій.
– Над чим ви зараз працюєте? – захлинався “терорист”. – Я очима чую, вухами я бачу, на моїй долоні всесвіт спочиває.
Він підійшов до дзеркала, глянув у нього і здивовано запитав:
– Це що за злодій? Вбивця? Грабіжник?
– Геній, – просичав, Шворень.
– Справді? А я гадав, що тільки я…
– Дайте йому руку, – порадив, Шворень. “Терорист” повернувся до дзеркала і простягнув руку… Шворень стукнув його карафкою по тім’ї і жбурнув гостя за двері.
Хвилину було тихо. Потім під міцними ударами двері затріщали і в свіжі щілини ввірвався життєстверджуючий вірш:
Зорі кукурікають в квасолі,
Сіріус присів на перелаз.
В ковдрі неба в зорянім наколі
Віз я Київ милій напоказ.
У, Шворня не було вибору. Він кинув писати вірші. Двійник більше не з’являвся.
Завантажується ...