М.Вороний “Євшан-зілля” – повний текст (читати и слухати онлайн), скорочені варіанті, аналіз твору
15:00, 31 Серпня 2022

М.Вороний “Євшан-зілля” – повний текст (читати и слухати онлайн), скорочені варіанті, аналіз твору


М.Вороний “Євшан-зілля” – повний текст (читати и слухати онлайн), скорочені варіанті, аналіз твору.

М.Вороний "Євшан-зілля" - повний текст (читати и слухати онлайн), скорочені варіанті, аналіз твору

М.Вороний “Євшан-зілля” – повний текст (читати и слухати онлайн), скорочені варіанті, аналіз твору

До лучче єсть на своей земли
костю лечи,
ине ли на чюже славну быти.

(Літопис, за Іпатським списком)

В давніх літописах наших
Єсть одно оповідання,
Що зворушує у серці
Найсвятіші почування.

Не блищить воно красою
Слів гучних і мальовничих,
Не вихвалює героїв
Та їх вчинків войовничих.

Ні, про інше щось говорить
Те старе оповідання.
Між рядками слів таїться
В нім якесь пророкування.

І воно живить надію,
Певну віру в ідеали
Тим, котрі вже край свій рідний
Зацурали, занедбали…

* * *

Жив у Києві в неволі
Ханський син, малий хлопчина,
Половецького б то хана
Найулюблена дитина.

Мономах, князь Володимир,
Взяв його під час походу
З ясирем в полон і потім
При собі лишив за вроду.

Оточив його почотом
І розкошами догідно —
І жилось тому хлоп’яті
І безпечно, і вигідно.

Час минав, і став помалу
Рідний степ він забувати,
Край чужий, чужі звичаї
Як за рідні уважати.

Та не так жилося хану
Без коханої дитини.
Тяжко віку доживати
Під вагою самотини.

Зажурився, засмутився…
Вдень не їсть, а серед ночі
Плаче, бідний, та зітхає,
Сну не знають його очі.

Ні від кого він не має
Ні утіхи, ні поради.

Світ увесь йому здається
Без краси і без принади.

Кличе він гудця до себе
І таку держить промову,
Що мов кров’ю з його серця
Слово точиться по слову:

“Слухай, старче, ти шугаєш
Ясним соколом у хмарах,
Сірим вовком в полі скачеш,
Розумієшся на чарах.

Божий дар ти маєш з неба
Людям долю віщувати,
Словом, піснею своєю
Всіх до себе привертати.

Ти піди у землю Руську —
Ворогів наших країну,—
Відшукай там мого сина,
Мою любую дитину.

Розкажи, як побиваюсь
Я за ним і дні, і ночі,
Як давно вже виглядають
Його звідтіль мої очі.

Заспівай ти йому пісню
Нашу, рідну, половецьку,
Про життя привільне наше,
Нашу вдачу молодецьку.

А як все те не поможе,
Дай йому євшана-зілля,
Щоб, понюхавши, згадав він
Степу вільного привілля”.

І пішов гудець в дорогу.
Йде він три дні і три ночі,
На четвертий день приходить
В місто Київ опівночі.

Крадькома пройшов, мов злодій,
Він до сина свого пана
І почав казати стиха
Мову зрадженого хана.

Улещає, намовляє…
Та слова його хлопчину
Не вражають, бо забув вже
Він і батька, і родину.

І гудець по струнах вдарив!
Наче вітер у негоду,
Загула невпинна пісня —
Пісня вільного народу.

Про славетнії події —
Ті події половецькі,
Про лицарськії походи —
Ті походи молодецькі!

Мов скажена хуртовина,
Мов страшні Перуна громи,
Так ревли-стогнали струни
І той спів гудця-сіроми!

Але ось вже затихає
Бренькіт дужий акордовий
І намісто його чути
Спів народний, колисковий.

То гудець співає тихо
Пісню тую, що співала
Мати синові своєму,
Як маленьким колисала.

Наче лагідна молитва,
Журно пісня та лунає.
Ось її акорд останній
В пітьмі ночі потопає…

Але спів цей ніжний, любий,
Ані перший, сильний, дужий,
Не вразив юнацьке серце,—
Він сидить німий, байдужий.

І схилилася стареча
Голова гудця на груди —
Там, де пустка замість серця,
Порятунку вже не буде!..

Але ні! Ще є надія
Тут, на грудях в сповиточку!..
І тремтячими руками
Роздирає він сорочку,

Із грудей своїх знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові
Подає оте бадилля.

Що ж це враз з юнаком сталось?
Твар поблідна у небоги,
Затремтів, очима блиснув
І зірвавсь на рівні ноги.

Рідний степ — широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий —
Раптом став перед очима,
З ним і батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!
Рідні шатра, рідні люди…
Все це разом промайнуло,
Стисло серце, сперло груди.

“Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!” —

Так він скрикнув, і в дорогу
В нічку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами
Неутомно проходжали —
В рідний степ, у край веселий
Простували, поспішали.

* * *

Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?

Чи вони ж не відцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання у серденьку?

Марна річ! Були і в тебе
Кобзарі — гудці народні,
Що співали-віщували
Заповіти благородні,

А проте тієї сили,
Духу, що зрива на ноги,
В нас нема і манівцями
Ми блукаєм без дороги!..

Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить,—
Шлях у край свій повороту?!

1899 р.

Євшан-зілля – повний текст твору – слухать онлайн

Стислий виклад змісту

В Україні в неволі живе ханський син, якого Володимир Мономах взяв з ясиром під час походу. Князь залишив хлопчика біля себе за вроду, оточив його турботою. Час минав швидко, хлопець став поступово забувати свою рідну землю. Але батько його сумував без “коханої дитини”, тому він звертається за порадою до гудця, просить його піти в Руську землю та повернути ханового сина. Прибувши до княжого двору, гудець починає передавати хлопцеві батькові слова, але той не звертає на них уваги. Не слухає він і пісень рідної землі. Тоді гудець розірвав на собі сорочку та вийняв євшан, степове зілля. Пахощі євшану нагадали юнакові рідний край та батьківський дім. Він повернувся додому.


Євшан-зілля – скорочено (1)

Да лучче єсть на своей земле костю лечи, ине ли на чюже славну быти.

(Літопис, за Іпатським списком)

У наших давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою, не вихвалює героїв, але зворушує серце. У ньому таїться якесь пророкування, що підтримує надію й віру в ідеали тих, “котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали…”

***

Жив колись у Києві в неволі улюблений син половецького хана, малий хлопчина. Якось під час походу його взяв у полон князь Володимир Мономах і залишив при собі за вроду.

Хлопчик жив у розкошах і з часом потроху став забувати рідний степ, а чужий край і звичаї вважав рідними.

Та не так жилося хану “без коханої дитини”, в самотині. Він сумував і журився, не їв і не спав.

Тоді покликав свого гудця і звернувся до нього з такими словами: “Слухай, старче, ти шугаєш ясним соколом у хмарах, сірим вовком в полі скачеш, розумієшся на чарах. Божий дар ти маєш з неба — людям долю віщувати, словом, піснею своєю всіх до себе привертати”.

І попросив гудця піти у Руську Землю, відшукати сина, розповісти, як за ним побивається його батько. А щоб він згадав усе, хан сказав посланцю: “Заспівай ти йому пісню нашу, рідну, половецьку, прожиття привільне наше, нашу вдачу молодецьку. А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля, щоб, понюхавши, згадав він степу вільного привілля”.

І пішов гудець в дорогу, йшов три дні й три ночі. Прийшов до Києва опівночі, прокрався, як злодій, до сина свого пана і почав його умовляти повернутися. Але слова на хлопця не діють, бо забув він і батька, і родину. Тоді гудець вдарив по струнах, заспівав пісню “вільного народу” “про лицарськії походи”, “про славетнії події”. Спочатку “ревли—стогнали струни”, “мов скажена хуртовина”. Потім спів змінився на “народний, колисковий”. Гудець тихо заспівав молодому половчанинові ту пісню, яку йому співала мати, коли колисала. Але ні спів лагідний, як молитва, ні сильний, дужий “не вразив юнацьке серце”. Схилив голову старець у розпачі: “Там, де рустка замість серця, порятунку вже не буде!..” Раптом згадав про євшан-зілля, дістав заповітний сповиток і дав юнакові понюхати те бадилля. Із тим сталося диво. Хлопець поблід, зірвавсь на рівні ноги і перед ним “Рідний степ — широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий — раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди…”

Він скрикнув: “Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!” — і подався разом з гудцем у дорогу, оминаючи сторожу.

***

“Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?” Чи багато твоїх синів зосталось, чи не відцуралися вони від тебе?

Колись були кобзарі — гудці народні, що доносили до людей ” Заповіти благородні”, “а проте тієї сили, духу, що зрива на ноги, в нас нема і манівцями ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти, того зілля—привороту, щоб на певний шлях направить,— шляху край свій повороту?!”

 

 

Євшан-зілля – стислий переказ (2)

У давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою слів, не вихваляє героїв. Але є в ньому щось таке пророче, є дає надію, віру в ідеали тим, котрі край свій рідний занедбали.

У Києві жив у неволі син половецького хана. Князь Володимир Мономах узяв його під час походу, тримав при дворі, оточив розкошами й славою. Хлопець помалу став забувати рідний стен а край чужий, чужі звичаї почав уважати за свої.

Не так жилося ханові. Він сумував за дитиною, страждав. Покликав гудця (співця) до себе, попросив його поїхати розшукати сина, розказати йому про рідну країну, заспівати половецьку пісню. А як все те не допоможе юнакові згадати батьківщину, хан дасть йому понюхати євшан-зілля (полину).

Пішов гудець у дорогу, на четвертий день прийшов до Києва, знайшов ханського сина. Став розказувати йому про батька, родину, але забув хлопчина всіх, не пам’ятає й мови. Гудець по струнах ударив, заспівав про лицарські походи, про славні події половецькі; заспівав і пісні колискові. Але не вразив цей спів юнацьке серце. Тоді посланець дав юнакові понюхати чарівне євшан-зілля. І згадав хлопець усе — рідний степ, батенька свого, волю. І сказав він, що краще в ріднім краї полягти кістками, ніж у землі ворожій перебувати в славі й шані. Темної ночі вирушили вони вдвох на батьківщину. Так сталося й з Україною. Багато синів покинули її, відцуралися, і тепер бродять манівцями без дороги. Де ж узяти того чарівного євшан-зілля, яке б навернуло українців на добру путь, повернуло б лицем до батьківщини?

Аудіо-книга скорочено – слухати онлайн

Короткий аналіз твору

Автор використовує легенду про євшан-зілля з “Літопису руського” XIV століття для того, щоб звернути увагу сучасників та нащадків на те ганебне явище, коли багато українців заради розкоші та слави відцуралися від Батьківщини, свого народу й рідної мови. Він замислюється над тим, що ж треба зробити, де знайти чарівного євшан-зілля, яке б повернуло людям історичну пам’ять.

Джерела

(Visited 10 times, 1 visits today)

 

Про автора: Olexandra


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2022 Mova i literatura
Дизайн і підтримка: GoodwinPress.ru