Відкрити меню

Неймовірне інтерв’ю. Оповідання Василя Симоненка


Неймовірне інтерв’ю. Оповідання Василя Симоненка про внутрішню кухню поетичної майтерні деяких горе-поетів.

Неймовірне інтерв’ю. Оповідання Василя Симоненка

Ранком Шворня розбудив телефонний дзвінок. Опанас узяв трубку.

– Слухаю.

– Шворень? Це з редакції “Поетичний дріб’язок”. Зараз до вас прийде наш кореспондент. Зустріньте його у всеозброєнні.

Опанас кинув трубку і зарядив пугача. Скоро в кімнату ввалився незграбний і заяложений юнак. Його руда морда була обдерта і вкрита вуграми. Дивився спідлоба полохливо, але нахабно.

– Добрий ранок! Ягоди поспіли. Не ждали? А я от – ніжним тілом у віконце вліз і став.

– Хто ти? – дико вигукнув Опанас, спантеличений появою цього суцільного виродка.

– Я репортер. Я гібрид поезії та прози і газети незаконний син. Ясно? Я мислю образами. Все сказане тут ви можете знайти в моїй збірці “Лакований бруд”. Спробуйте зрозуміть.

– Ви з “Поетичного дріб’язку”? – нарешті вибрав паузу, Шворень.

– Я скроплюю там поетичну палітру. Питання перше: де, коли, яким чином ви народилися?

Шворень розкрив рота, але виродок не вгавав:

– Мене мати не родила, я родився сам. Мій талант – це мускули машинні, голова – лабораторний лабіринт. Я останнє слово науки. Стою край шляху в жовтім молочаї – відсидів за ділом я в калині. Да, бувало. Ех, летить жирафа понад житом. До речі, де пройшло ваше дитинство?

– Я народи…

– Ага. Я й забув. Біля хати я серцем порожнім напуваю голодних гусей. Кажуть, каламбур. А дозвольте запитати вас, що таке талант? Не знаєте? Ну, от. Талант – це… Стривайте, я відхилився. Отже, де ви навчалися?

Балакучий виродок навіть не збирався замовкнути.

– Я знаю, що прийде мій час і на мою сорочку тріпотливу ручища покладе. Шо? Мене дивує ваша нескромність. Ви не смієте перебивати гостя, особливо мене. Ага! Я взнав тебе по голосу і звуку. Крокую рибною землею, скидаю чоботи сушить. Гарно? Сам собі заздрю. А ви знаєте: сіно пахне космосом і бронзою, що мені на пам’ятник кують. До вас не дійде.

У Шворня трусилися руки, він гарячкове виробляв план дій.

– Над чим ви зараз працюєте? – захлинався “терорист”. – Я очима чую, вухами я бачу, на моїй долоні всесвіт спочиває.

Він підійшов до дзеркала, глянув у нього і здивовано запитав:

– Це що за злодій? Вбивця? Грабіжник?

– Геній, – просичав, Шворень.

– Справді? А я гадав, що тільки я…

– Дайте йому руку, – порадив, Шворень. “Терорист” повернувся до дзеркала і простягнув руку… Шворень стукнув його карафкою по тім’ї і жбурнув гостя за двері.

Хвилину було тихо. Потім під міцними ударами двері затріщали і в свіжі щілини ввірвався життєстверджуючий вірш:

Зорі кукурікають в квасолі,

Сіріус присів на перелаз.

В ковдрі неба в зорянім наколі

Віз я Київ милій напоказ.

У, Шворня не було вибору. Він кинув писати вірші. Двійник більше не з’являвся.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Мова і література © 2017 ·   Увійти