Цікаве оповідання про любов “Чорна підкова” Василя Симоненка. Рекомендовано до прочитання усім без виключення!
ЧОРНА ПІДКОВА. Оповідання про любов
Хмари повзли так низько, що перехожі несподівано виринали з них і так само несподівано тонули. Дівчина задерла голову, ніби хотіла протаранити очима їх клубчасту похмурість. Довгими віями вона торкалася країв хмар, а її очі були єдиними синіми цятками серед передгрозової сірості.
– Я не люблю тебе, – сказала дівчина, дивлячись у небо. – Ти брехав мені…
– Я не брехав тобі…
– Ти не любив мене.
Він дивився в землю і не бачив, що коїться над ними.
– Я люблю тебе. – Хлопець нервово човгав черевиком по зеленому горбику і вже вибив на ньому чорну підкову. – Я люблю тебе…
– Ти просто боїшся втратити мене і залишитись самотнім.
– Дурниці! – раптом загарячився він. – Коли я став байдужим тобі, то…
Вона метнула на нього дві сині блискавки.
– Чому ти весь час дивишся в землю?
Він важко, мов гирі, підняв свої очі і спідлоба глипнув на неї, але за мить його очі знову впали в траву.
– Це не має значення, куди я дивлюся.
– Ти ніколи не дивився мені в очі. Ти завжди був жадібним і нетерплячим, – розстрілювала вона його сумніви. – Ти не хотів бути щасливим зі мною, ти просто хотів ощасливити мене.
Вона раптом заплакала і ледве втрималася, щоб не припасти йому до грудей.
– Я теж хочу бодай одну людину зробити щасливою, – сердито ввігнала підбор у глевку землю і прожогом кинулася геть.
– Почекай! – Він рушив за нею.
Тягуче закашлявся грім, і об листя запорощали великі, мов боруб’яхи, краплі. З хмар виринули двоє. Вони трималися за руки і бігли прямо під клен. Зупинилися захекані і мокрі, щасливі, що знайшли таку густу крону.
– Дивися, підкова, – вигукнув хлопець.
Вони присіли біля чорної дуги, впаяної в зелене божевілля. І якось несподівано зустрілися їхні очі, потім руки і губи.
– Підкову знаходять на щастя, – прошелестіли її вуста.
Ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто загубив її.
Завантажується ...