Відкрити меню

Оповідання Василя Симоненка “Посмішки нікого не ображають”


Оповідання Василя Симоненка “Посмішки нікого не ображають” – коротке, змістовне і по-простому щире, як і саме життя. Рекомендуємо!

posmishki-nikogo-ne-obrazhayut-opovidannya-vasilya-simonenka

Оповідання Василя Симоненка “Посмішки нікого не ображають”

Дерева цілий день вимітали небо своїми зеленими мітлами, і надвечір з-за хмар таки виглянуло сонце.

Воно було велике і засоромлене. Гроза обмила втому не лише з вродливої природи – я майже фізично відчував, як у грудях забрунькувала радість. Якась безпричинна і вже зовсім нестатечна радість.

Я сів на лавку в скверику і усміхався деревам, сонцю, пошматованим хмарам і перехожим. Потім поруч зі мною сіла дівчина. Вона, теж радіючи всім єством, жадібно впивала очима красу надвечір’я. На її безпроглядно темних бровах втомлено присіли невидимі клаптики вологи, і від того брови стали трішечки сивуватими і неймовірно красивими.

– Чому ви посміхаєтесь?

Вона здивовано глянула на мене і відповіла

– Хіба я знаю?

Ми сиділи і посміхалися всім і всьому, а я – трішечки – посміхався лише до неї, і вона – трішечки – посміхалася лише для мене. І нам було прекрасно і весело, і між нами не було нічого, крім німої щирості.

А потім на нашій лавці сів сивий-сивий чоловік і теж заходився дарувати всім і всьому свою вечірню посмішку. Він не заважав нам, а ми не заважали йому – простору для посмішок вистачало.

– Боже мій, до чого тепер безсоромна молодь! – зупинився біля нас перехожий, сповнений гніву. Це був такий дисонанс у надвечірній радості, що різонув навіть мої немузикальні вуха. Але я посміхнув ся йому й мовив:

– Це ви, мабуть, не про нас кажете…

– Ні, я про вас! – Перехожий аж тупнув ногою.

– Даруйте, але ми нічого не робимо.

– Хіба можна так зухвало показувати всьому світу своє щастя?

– У нас немає ніякого щастя, – посміхнулася йому дівчина. – У нас є тільки радість.

– І до того ж у кожного своя, – докинув я.

– Ви ображаєте людей, ви своєю поведінкою на водите тінь на теперішню молодь, – вичитував нас перехожий.

– Хіба посмішка може когось образити або накинути тінь? – допитувався я, хоч не сподівався ні якої відповіді.

Я знав, що він повчатиме нас, доки не зіпсує настрою і мені, і дівчині, і вечорові. А потім піде, задоволений собою так, ніби й насправді утнув щось ду же гарне.

– Ну, чого ви сидите перед очима у всіх і шкірите зуби? – дошульпувався він. – Хіба для вас мало закутків?

– Чого це посмішки треба шукати по закутках?

– Бо треба поводитись пристойно.

– Ви, певне, думаєте, що ми закохані? – раптом запитала дівчина.

– У всякому разі, якісь там фіглі-міглі між вами Є, і не треба ними муляти очі порядним людям.

– Та ми навіть незнайомі! – засміялася дівчина.

Від несподіванки він ледве не став кам’яним монументом.

– Як? Ви навіть не знайомі? І ви сидите поруч і посміхаєтесь одне одному перед очима цілого міста?

Мені здавалося, що він репне від гніву. Він так заходився шпарувати нас банальностями, що навіть сонце спіткнулося і нахромилося на вістря тополі. Я хотів уже заткнути вуха і сторчма кинутися куди влучу, але тут озвався отой сивий-сивий чоловік.

– Якого дідька ви прилипли до цих молодят? Нехай собі посміхаються, це ображає тільки бегемотів.

– Через таких потуральників, як ви, і молодь у нас розбещена, – з жовчю напереваги ринув захисник цнотливості на сивочолого.

– Та йдіть геть, бо покличу міліціонера, – втомлено відповів той. – Зануда.

– Це вас треба в міліцію! Безсоромники! – зарепетував ображений, але таки ушнипився йти, і за хвилю його постать, сповнена обуренням і прописними істинами, зникла за остріхом кущів.

А ми знову сиділи і посміхалися. І небо реготало так, що аж видно було його червоні ясна.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Мова і література © 2017 ·   Увійти