Відкрити меню

Оповідання Василя Симоненка “Бенкет на току”


Оповідання Василя Симоненка “Бенкет на току” – ширий, простий і цікавий твір видатного поета. Рекомендуємо прочитать всім без винятку!

wheat-field-640960_1280

Оповідання Василя Симоненка “Бенкет на току”

Омелько Гужко, сухорлявий балакун, скаржився на току вантажникам:

– Що в тих інститутах, їдрі його навиворіт, тільки думають? Понавчають усяких дівок, а тоді маєш з ними рахубу. Ні побалакать, ні виматюкатися.

Кучерявий секретар сільської Ради Трохим Канівець, якого в жнива одірвали від паперів, повчально замітив:

– Положим, без матірщини прожить можна. Оно жінки ж не матюкаються…

– Так то ж баби, – скорчив порепані губи Омелько. – А в нашому чоловічому ділі без цього важко.

Прийдеш рано до тракторів, зразу ж тебе обступають з усіх боків – того дай, цього дай, отого дістань. А де візьмеш? З носа ж не висякаєш… Пошлеш їх усіх к такій матері, і якось мов легше стане. А хлопці дадуть тобі здачі, то й самі підбадьоряться. – Він пихнув цигаркою, вивалив густу хмару диму. – В нашому ділі без цього ніззя.

Парубки дружно загиготіли, Данило аж навприсядки зайшовся, Омелько обминав оте капосне “ніззя”, мов турок сало. І якщо воно таки випурхувало з його рота, всі знали, що бригадир тракторної бригади чимось дуже клопочеться. “Ніззя” – то його вуличне прізвисько, і Омелько вже не одну пляшку самогону ставив, щоб його так не дражнили. На тому латалося чимало любителів заправитися надурняк.

– Чого іржете? – вилаявся Омелько. – Однак тепер самогону не сискать. А балакав я оте до чого? Прийшла сьогодні до мене агрономша та й каже:

“Ви думаєте що-небудь, коли трактори на оранку пускаєте?” – “А що?” – питаю. “А те, – вона мені, – що ондечки ваш Федько посеред борозни “рятуйте” кричить. Трактор зупинився”. – “Е-е, баришня, – пояснюю їй, – тут не думки потрібні, а запчасті”. – “Ти диви, – прикидається янголом, – а я думала, що до трактора, крім запчастин, ще й голова не зашкодить”. Ну мене й заїло. “Багато таких премудрих тут вештається, – одказую агрономші, – та тільки за весь їх розум копійку нову жаль дати”. Ну, а потім зірвався язик з цепу, і я, значить, закрутив їй кілька обичайок. Вона попервах рака спекла, а потім оговталася і каже: “Матюкаться можна й ворону навчити. А трактор заправляти ворона не втне. А вам треба вміти. То везіть Федькові пальне. Механізатори мені!” Я ледве не провалився від сорому, а вона сміється очима і промовляє: “Як будете матюкатись, то поскаржусь, що поле засмічуєте. Від матюків же бур’ян росте”.

– Ну це вже вона заливає! – вигукнув Трохим.

– Я теж казав їй таке, – провадив своє Омелько. – А вона гомонить, що про це і в книжці написано.

– А може, й правда, – озвався лінивий на слова здоровань Данило. – Мені батько теж казали, що земля любить усе чисте – і зерно, і слово, і совість.

– То може, до неї треба й руки печатним милом мити? – пирснув Трохим.

– Для чого? – щиро здивувався Данило. – Хіба то брудні руки, якщо в них земля в’їлася?

– Руки треба мити до їжі. Гігієнічно. – Трохим вставив учене слово.

– А бідова ж дівка і на язик клепана, – захоплювався Омелько. – Щоб скинуть оце років п’ятнадцять, оддав би жінку сусідові і до агрономші підсипався б. Але ніззя, – зітхнув чоловік, і знову звалився на нього мішок парубоцького реготу. Все село знало, що бригадир любив свою Олену шалено й несамовито. Колись посмів її вдарити, вона забрала руденьких близнят й майнула до матері. Він благав її повернутися, став навколішки, але марно. Тоді Омелько ліг під ворітьми й сказав, що не встане і ріски в рот не візьме, доки Олена не простить йому.

– А не простиш, то вмру. Тільки перед смертю собі кулака відрубаю.

Він лежав колодою біля воріт два дні і дві ночі, – добре, що літо було, – а третього дня сипонув дощ. Змилувалась тоді Олена й забрала його в хату.

– Ой, скажу тітці, – давився реготом Трохим, – доведеться вам язика рубати.

– Ну, вона не така дурна, як ти, і понімає, де в жарт, а де до діла, – насупився бригадир. – А на твоєму місці я не ловив би гав. Таку дівку, як агрономша, не зустрінеш, хоч три дні пішки шмаляй.

– Що це ви, дядьку, мене тут висватуєте? – сполохав тиху балачку грудний дівочий голос. – Ще подумають, ніби я вас найняла. – Вона стояла перед хлопцями і грала карими очима. Губи ясніли посмішкою, а ніс задиркувато стирчав угору.

– Та це я не про тебе, – огризнувся Омелько. – Яка з тебе краля, коли ти підстрижена?

Примхливість відразу як вітром здуло, і на її рожевому обличчі вже малювався інший клопіт:

– Чи йтиме ще машина в село?

– Та ждемо ж оце. Тут хіба на одну ходку лишилося, – сказав Данило.

Всі почули себе ніяково і мовчали. Сонце з-за обрію прощально махало червоною косинкою, і дівчина впивалася тим прощанням. Вона втомлено присіла на ручній каламашці та й засумувала під перехресним вогнем парубочих зіниць.

– А в якій же книжці написано, що від матюків бур’яни ростуть? – порушив мовчанку Данило. Дівчина повела бровою на Омелька. “Ич, старий брехун, а казав – не про мене теленькав”, – торжествував її погляд.

– Забула, як зветься. Дуже давно читала. – Вона знову була весела і жвава, і ніхто не повірив би, що дівчина взагалі сумувала колись. – А чого ви, хлопці, такі похнюплені? Не обідали, може? Так у мене цілий вузлик ласощів усяких. – Вона спурхнула з свого сідала, блискавично послала газету і припрошувала. – Хто не боїться, що причарую, їжте! Тільки щоб потім називали мене Тамарою, а не агрономшею. Добре?

Вони відщипували від окрайця дрібні шматочки, кидали їх у роти і дякували їй очима не за їжу, а за щирість.

У небі вже проростали перші зорі, а в душах крізь кірку настороженості проштрикувалися перші пагони довір’я. І капосні цвіркуни підгледіли те проростання й розплескали про це по всьому полю, а коники не вірили їм і спросоння виплигували на тік, щоб на власні очі пересвідчитися в тому.

Коли довгождана машина намацала своїми довгими віями каламутний тік, бенкет каламашки вже закінчився, і Омелько Гужко подавав на десерт щось дуже легке й приємне, бо всі наввипередки пред’являли йому паспорти щирості – посмішки.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Мова і література © 2017 ·   Увійти