Відкрити меню

Оповідання про любов: Кукурікали півні на рушниках Василя Симоненка


Зворушливе оповідання про любов Василя Симоненка “Кукурікали півні на рушниках”. Рекомендуємо прочитать усім без виключення.

kukurikali-pivni-na-rushnikax-opovidannya-pro-lyubov

КУКУРІКАЛИ ПІВНІ НА РУШНИКАХ. Оповідання про любов

В Ониськи дерев’яніли ноги, коли десь поруч дзвенів його голос Вона завжди йшла повз нього ледве жива і не сміла повести навіть бровою в його бік.

А Віктор кричав:

– Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий?

– Як надоїш од цапа повну дійницю молока, – шмагонула дівчина.

– Я не буду бігати за тобою, – кепкував парубок. – Я просто прийду сватацця.

– Приходь, гарбузи вродили добрі, – мов крізь цідилку, пропускала слова, тамуючи за білизною зубів і образу, і біль, і надію.

Іноді дояркам уривався терпець, і вони починали заступатися за Ониську.

– Ти її мізинця негоден! – казали йому.

– Ов-ва! Аби тільки сказав “ціп-ціп”, то прибіжить, мов квочка, – не вгавав обліковець.

– Гляди, щоб не довелося самому на яйцях сидіти, – рубала Ониська під загальний регіт.

Тільки татові могла Ониська довірити, чого коштувала їй та розв’язність. Тато був зовсім юний. Він пішов на війну тридцятилітнім і таким залишився навіки. Ониська часто хотіла побачити його сивим і вусатим. Не виходило. Мати поздоровкалася зі старістю, а тато залишився молодим. Час уже втратив над ним владу.

– Ой, як мені важко, тату, – казала Ониська, опускаючи до пояса чорну тугу своїх кіс. – Як я його люблю і як… ненавиджу! – тупала маленькою ніжкою. – Що мені робити, тату?

Але батько мовчав, і тоді дуги дівочих брів сповзалися до кирпатого носа, а виї швидко-швидко кліпали, заганяючи назад неслухняні сльози.

Осінні світанки тривожні, як марення. Ониська заспаними очима обмацувала їх сиву бездонність і пірнала в їхню тривогу. По дорозі до ферми вона додивлялася свої дівочі сни.

Одного разу її розбудив Віктор.

– Чого йдеш, мов лунатик? – засміявся він біля самого вуха, і Ониська знов відчула, як терпнуть ноги. Але голова і язик у неї ніколи не терпли.

– Скажи краще, а чого ти так рано з пелюшок виліз?

Він змовчав, а потім якось несміливо взяв за руку. Онисьці зовсім не хотілося випручувати її.

– Ніколи не думав, що в тебе такі тендітні руки…

– Мужик не повірить, поки не помацає, – сховала досаду в посмішці.

– Підеш за мене? – раптом ні сіло ні впало запитав Віктор. – Підеш?

– Може, й піду за тебе… обліковцем працювати – Вона таки випручила руку і йшла немов по гострих лезах.

– То я прийду сватацця, – сказав, ніби не чув її слів, і так само раптово, як з’явився, розтанув у сизій прозорості.

Цілий тиждень за Ониською, куди б не йшла, повзли перешіптування та хихоньки. Під неприховане цікавими поглядами її плечі сутулилися, а думки гнітила образа: “На все село розцвірінькав”. Мука туго стискувала груди.

Віктор прийшов у суботу. В кепці набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий і прилизаний, мов плакат. Він розсівся на лаві, закинув ногу на ногу, ніби виставляючи напоказ нові чоботи. І відразу ж завів якусь порожню розмову з матір’ю. Говорив довго і одверто хизувався, а потім, наче між іншим, мовив:

– Я оце, тітко, прийшов сватати вашу Ониську…

Мати здивовано звела голову і сказала ображено:

– Хіба, Вікторе, тепер про це з батьками торгуються? В Ониськи своя голова на в’язах. – І, ніби підкреслюючи свою непричетність до того, що діється в хаті, повільно видибала на подвір’я.

Вони довго сиділи вдвох у хаті і мовчали. Кукурікали півні на рушниках, і од їхнього мовчазною співу дзвеніло у вухах.

– То що ж ти скажеш мені, Онисько? – здалеку хлюпнув тривогою Вікторів голос.

– А ти в мене нічого не питав.

– Ти ж знаєш, чого я тут. – Він дивився так благальне і винувато, що в неї все тіло сповнилося лінивою жагою.

– Ти ще не втоптав стежки і до моїх воріт, а вже стукаєш у серце, – струснула з себе млявість.

– Але ж ти кохаєш мене…

– Звідки ти знаєш? – насмішкувато підвела очі.

– Про це говорить усе село…

– Але одна людина цього не говорить. – Ониська відкинула на покуть вишивання і не знала, що робити з своїми руками. Гнівом спалахнули карі зіниці.

Віктор немов уперше побачив її.

– І ти осоромиш мене на все село? – зразу ж збагнув безглузду жалюгідність свого запитання.

– Який ти, Вікторе, – не слова, а сльози текли з її вуст. – Іди звідси геть і можеш набрати на грядці скільки завгодно гарбузів. Хоч підводою приїжджай. – Ониська глумилася над своєю мукою. – Одного тобі мало, бери цілий віз і годуй ними свою пиху…

Він пішов згорбившись, ніби й справді ніс на своїх плечах підводу гарбузів.

Ониська ридала над вишиванням.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Мова і література © 2017 ·   Увійти