“Наївне дівчисько” – цікаве коротке оповідання Василя Симоненка, чарує свіжістю, щирістю, справжніми людськими почуттями.
Наївне дівчисько. Оповідання Василя Симоненка
Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром – підставляла йому рум’яні щоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її непорочний стан. Дівчина відчувала, що на ній схрещуються цікаві погляди, і їй це явно подобалося. Може, вчора, а може, тільки но ранком вона відкрила в собі жінку і трепетно переживала це відкриття.
Вона ніби вдруге народжувалася на світ. На сіруватих великих очах раптом заіскрилася блискуча вогка поволока, конопляні пасма волосся чомусь поніжнішали і прищулилися до лобика, а тіло стало таким легким і слухняним що вона й сама дивувалася, як це вітер не вхопить її на свої легкі лапаті крила і не понесе кудись далеко-далеко.
Дівчина була об тій порі, коли кожного манить щось загадкове, незбагненне і таємниче. Вона ще не знала, що та загадковість і таємниця – поруч, що то звичайна потреба юності кохати і бути коханою. Вона тільки знала, що прагне чогось дуже гарного і ще не звіданого, чогось такого, без чого й жити не варто.
Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок маги начиняла її інструкціями і годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумілої бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона й до школи йшла вперше, а потім це стільки разів повторювалося, що аж обридло.
– Тато насилу підшукав тобі місце, – наставляла мати. – Тримайся його. Робота чиста і люди там гарні.
Подумаєш, люди там хороші! Ніби в іншому місці немає ще кращих. Ось вона стоїть в автобусі, і всі на неї дивляться такими добрими очима. Хіба в поганих людей бувають добрі очі? І взагалі хіба погана людина стане дивитися на гарну?
Вона випурхує з автобуса і, заграючи з білим сніговієм, біжить до заводоуправління.
– Де тут завком? – довірливо запитує у вахтера.
– Це, дочко, на третьому поверсі праворуч, – каже він їй цілком серйозно, як і личить вахтерові говорити з дорослою людиною.
– Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, – на повному серйозі доповідає вона вже підтоптаному чолов’язі з темними очима і галявиною серед чорної чуприни.
– Ага. Дуже приємно, – відповідає той і міряє її лінивим поглядом. – Я голова завкому Крекотень. Для відвідувачів товариш Крекотень, для вас – Микола Панасович.
Він запалює цигарку і не дуже доречно запитує.
– Де вчилися друкувати?
– У мами. Вона друкарка.
– Сідайте за машинку.
Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює.
Добре. Молодець. Зрідка це нам ставатиме в нагоді А тепер підшийте газети, бо тут справжній кавардак. – І простує до свого кабінету.
Оксана мугиче пісеньку про сніг і вітер, газети тріпотять в її руках сірими крилами і слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом огинає стола з підшивками і заходить до кабінету.
– Миколо Панасовичу, газети підшиті.
– От і добре.
Якусь хвилину чути лише його важке дихання.
– Якщо будуть відвідувачі, кажіть, що прийматиму з другої години. Зараз зайнятий. – Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосі його лінь і втома.
– А що мені робити? – вихоплюється в неї.
– Не спіши поперед батька в пекло, – несподівано переходить на “ти”. – Будеш потрібна – скажу.
Знічев’я вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович:
– Надрукуй список заочників.
– Зніми копію з цього листа. Два примірники.
Стікає день. Проповзає тиждень. На незриму вісь часу намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери, і стукає серце.
– Коли вже я почну щось робити? – питає вона одного разу.
– Ти прекрасно справляєшся з обов’язками.
– А хіба в мене так і не буде справжнього діла?
– Справжнього діла? – Микола Панасович навіть осміхається. – Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать.
Вона починає щось палко доводити, а він поблажливо і докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він – син свого часу. Колись якось висунувся, його підняли і посадили в це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури і убогої душі, совість його не турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе незамінимим. Порожнечу справді нелегко замінити чимось.
– Знаєте, Миколо Панасовичу, – несподівано для самої себе каже Оксана, – завтра я не прийду на роботу…
Вона не чує, що він бубонить їй услід. Вона вже біжить по східцях, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге і ніжне, відвойоване в байдужості.
Оксані знов хочеться, щоб на неї дивилися. І справді, в автобусі вона ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Він зводиться з місця і пропонує:
– Сідайте, будь ласка.
– Я зараз сходжу, – прямує дівчина до виходу, – почуваючи на собі його незвичайний погляд. Перед тим, як зійти, вона озирається, раптом показує парубійкові кінчик язика і виплигує на асфальт.
Вітер підхоплює Оксану на свої білі крила, вона кокетує з ним і зовсім не думає про те, що мама страждатиме від її нерозважного вчинку.
Завантажується ...