Відкрити меню

Наївне дівчисько. Оповідання Василя Симоненка


“Наївне дівчисько” – цікаве коротке оповідання Василя Симоненка, чарує свіжістю, щирістю, справжніми людськими почуттями.

sterntaler-1635654_1280

Наївне дівчисько. Оповідання Василя Симоненка

Вітер лагідно підштовхував її в спину. Вона вимахувала сумочкою і загравала з вітром – підставляла йому рум’яні щоки або раптом обкручувалася на одній нозі, і він грайливо окреслював її непорочний стан. Дівчина відчувала, що на ній схрещуються цікаві погляди, і їй це явно подобалося. Може, вчора, а може, тільки но ранком вона відкрила в собі жінку і трепетно переживала це відкриття.

Вона ніби вдруге народжувалася на світ. На сіруватих великих очах раптом заіскрилася блискуча вогка поволока, конопляні пасма волосся чомусь поніжнішали і прищулилися до лобика, а тіло стало таким легким і слухняним що вона й сама дивувалася, як це вітер не вхопить її на свої легкі лапаті крила і не понесе кудись далеко-далеко.

Дівчина була об тій порі, коли кожного манить щось загадкове, незбагненне і таємниче. Вона ще не знала, що та загадковість і таємниця – поруч, що то звичайна потреба юності кохати і бути коханою. Вона тільки знала, що прагне чогось дуже гарного і ще не звіданого, чогось такого, без чого й жити не варто.

Дівчина йшла на роботу. Цілий вечір і ранок маги начиняла її інструкціями і годувала повчаннями, а вона дослухалася лише незрозумілої бентеги свого єства. Ну й що, коли вона вперше йде на роботу? Колись вона й до школи йшла вперше, а потім це стільки разів повторювалося, що аж обридло.

– Тато насилу підшукав тобі місце, – наставляла мати. – Тримайся його. Робота чиста і люди там гарні.

Подумаєш, люди там хороші! Ніби в іншому місці немає ще кращих. Ось вона стоїть в автобусі, і всі на неї дивляться такими добрими очима. Хіба в поганих людей бувають добрі очі? І взагалі хіба погана людина стане дивитися на гарну?

Вона випурхує з автобуса і, заграючи з білим сніговієм, біжить до заводоуправління.

– Де тут завком? – довірливо запитує у вахтера.

– Це, дочко, на третьому поверсі праворуч, – каже він їй цілком серйозно, як і личить вахтерові говорити з дорослою людиною.

– Я прийшла на роботу. Мене звуть Оксана Оришечко, – на повному серйозі доповідає вона вже підтоптаному чолов’язі з темними очима і галявиною серед чорної чуприни.

– Ага. Дуже приємно, – відповідає той і міряє її лінивим поглядом. – Я голова завкому Крекотень. Для відвідувачів товариш Крекотень, для вас – Микола Панасович.

Він запалює цигарку і не дуже доречно запитує.

– Де вчилися друкувати?

– У мами. Вона друкарка.

– Сідайте за машинку.

Він диктує їй метрів сорок бездумності з протоколу чи газети, а потім безбарвним голосом підбадьорює.

Добре. Молодець. Зрідка це нам ставатиме в нагоді А тепер підшийте газети, бо тут справжній кавардак. – І простує до свого кабінету.

Оксана мугиче пісеньку про сніг і вітер, газети тріпотять в її руках сірими крилами і слухняно лягають одна на одну. Вона з легеньким вихилясом огинає стола з підшивками і заходить до кабінету.

– Миколо Панасовичу, газети підшиті.

– От і добре.

Якусь хвилину чути лише його важке дихання.

– Якщо будуть відвідувачі, кажіть, що прийматиму з другої години. Зараз зайнятий. – Перед ним лежить розгорнутий журнал, у голосі його лінь і втома.

– А що мені робити? – вихоплюється в неї.

– Не спіши поперед батька в пекло, – несподівано переходить на “ти”. – Будеш потрібна – скажу.

Знічев’я вона гортає підшивки газет, друкує листа знайомій у село, скорботно заглядає в маленьке дзеркальце. Часом її викликає Микола Панасович:

– Надрукуй список заочників.

– Зніми копію з цього листа. Два примірники.

Стікає день. Проповзає тиждень. На незриму вісь часу намотуються одноманітність і нудота. Шурхотять папери, і стукає серце.

– Коли вже я почну щось робити? – питає вона одного разу.

– Ти прекрасно справляєшся з обов’язками.

– А хіба в мене так і не буде справжнього діла?

– Справжнього діла? – Микола Панасович навіть осміхається. – Наївне ти дівчисько. Кожне діло справжнє. Так нас учать.

Вона починає щось палко доводити, а він поблажливо і докірливо хитає головою. Йому смішно чути її докази. Він – син свого часу. Колись якось висунувся, його підняли і посадили в це крісло. І він сидить. І сидітиме без жодних нарікань, доки не пересадять в інше. Як це завжди буває з людьми низької культури і убогої душі, совість його не турбує. Він навіть зверхньо дивиться на людей, особливо неспокійних, і вважає себе незамінимим. Порожнечу справді нелегко замінити чимось.

– Знаєте, Миколо Панасовичу, – несподівано для самої себе каже Оксана, – завтра я не прийду на роботу…

Вона не чує, що він бубонить їй услід. Вона вже біжить по східцях, сумочка викреслює кола, а в грудях оживає щось незмірно дороге і ніжне, відвойоване в байдужості.

Оксані знов хочеться, щоб на неї дивилися. І справді, в автобусі вона ловить чийсь погляд. Ага, це он той чорнявий. Він зводиться з місця і пропонує:

– Сідайте, будь ласка.

– Я зараз сходжу, – прямує дівчина до виходу, – почуваючи на собі його незвичайний погляд. Перед тим, як зійти, вона озирається, раптом показує парубійкові кінчик язика і виплигує на асфальт.

Вітер підхоплює Оксану на свої білі крила, вона кокетує з ним і зовсім не думає про те, що мама страждатиме від її нерозважного вчинку.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Мова і література © 2017 ·   Увійти